семінари, тоді навіть у їдальні будинку творчості офіціантки – ну, хіба крім Валентини Іванівни й старенької Люби з полісся – усі говорили до тебе російською. Чи, точніш, навіть не російською, а тим осоружним суржиком: «Ви на перве борщик будете кушать ілі супчик гороховий?» Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за ці роки незалежності, ситуація таки змінилася, кардинально змінилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбі за ці зміни відіграли письменники! Ну, не всі, звичайно, але та краща, вічно бунтівна частина літературного середовища, до якої ти маєш честь зарахувати й себе.
Трохи зухвало звучить? Та ні, чому ж зухвало? правда завжди залишається правдою. І те, що ти ось уже котрий рік є незмінною другою особою (а коли говорити про творчість – то й першою!) у вашій обласній організації НСпУ, і лише затята амбіційність старого Зубчука не дає йому збагнути дійсний стан справ та й нарешті піти на заслужений відпочинок, а тобі – реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну літературну студію в обласному педінституті, їздиш із виступами по районах – а хіба це не доказ твоєї потрібності? Варто лише пригадати ті уважні, захоплені очі простих жінок – робітниць льонокомбінату чи овочесушильної фабрики, коли вони вслухаються у твої карбовані віршовані рядки? Чи розмови про сокровенне зі студентками філологічного факультету, які приносять на твій суд свої перші, ще невмілі, проте такі щирі поетичні спроби! О, це вартує тих безсонних ночей, що їх ти провів, добираючи слово до слова, шліфуючи образи, виважуючи риму…»
Та що це таке? Здоровань у шкірянці, який стояв позаду, раптом відхилився і сперся, майже ліг на плечі Федора Івановича. Посунувшись на півкроку й притримуючи правицею кишеню піджака під плащем, Федір Іванович сердито озирнувся. Уже хотів був зробити зауваження типові у шкірянці, проте той випередив – упівоберта схиливши свою стрижену голову, він процідив через плече, утім доволі миролюбно: «я бабушку пропускаю…»
І справді, в тисняві між людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-під хустки. В одній руці в неї була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет і тоненьких ілюстрованих журналів.
– «Єдінствєнная»! Єсть кросворди! «Сєводня» з тєлєпрограмой! Імєєтца также кіровоградская «Бабушка»! – старечий надтріснутий голос не лунав, а тільки сунувся поперед бабці, неначе іще один її вантаж.
«Ну, нічого, нічого. Це також явище тимчасове. За років три-чотири вона “Літературну Україну” тут продаватиме і “Слово просвіти”. Не все одразу. Поступово налагодиться».
Зрештою, і ти сам свого теперішнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своїм тернистим шляхом, упевнено і вперто, не зважаючи на прошуки різних недоброзичливців. А їх на твоєму шляху не бракувало. Не бракує й дотепер…
Ну й що їм до того, що називалась твоя перша поетична збірка «Жовтневі зорі»? Хіба вони знають, які насправді прекрасні зорі в жовтні