плюшевого піджачка й тернову хустку? (Задачу можна розв’язати трьома різними способами.) ПИТАННЯ ДРУГЕ: скільки чоловіків було вбрано в піджаки, якщо лише один присутній чоловік (окрім Шлойми, котрий, як відомо, був одягнений у джинсівку) мав на собі яскравого синього светра з контрастними малиновими рукавами?
– Що це за збори? – Шлойма якомога серйозніше подивився на Зубчука.
– А вам що, досі не сказали? Зараз має відбутись розгорнуте обговорення вашого роману.
Роману? Роман «Стіна» Шлойма написав на початку минулого року, втомившися від драматургії, і львівське видавництво «Касталія» невдовзі випустило його пробним накладом одна тисяча примірників. Але серед читацького загалу ЗУР (що насправді значить – Львова й передмість) книга особливого успіху не мала, хоча й здобулась на кілька прихильних рецензій. А в нечисленних книгарнях Західного Рівного і взагалі було продано примірників п’ятнадцять-двадцять, так що на першому пробному тиражі вся справа й закінчилася. А тут раптом на тобі – розгорнуте обговорення.
– Це що ж – учасники цього обговорення прочитали мій роман? – Шлойма не йняв віри, такого бути не могло.
Зубчук дипломатично витримав чималу сторожку паузу і зважено-зважено протягнув:
– Ну-у, може, й не всі… Але дехто, я гадаю, певна частина, таки прочитали. Принаймні, прочитали всі, кому це положено… в чиї це входить обов’язки…
Було помітно, що тема, заторкнута Шлоймою, чомусь була для нього болісною і відверто неприємною. Тому Ецірван вирішив, що довідався вже достатньо, і всі інші запитання вирішив тримати при собі до зручнішої нагоди, якої, втім, йому так і не трапилося.
Пройшовши попід обшитою фанерою стіною через увесь зал до першого ряду й першого-другого крісел у ньому, Зубчук зі Шлоймою зупинилися. «Перший ряд, перше місце…» – Шлойма подумки всміхнувся, саме на цьому місці він полюбляв сидіти у Вільному театрі міста Рівного під час репетицій, які проводив Маульвюрф. Шлойма не належав до надміру прискіпливих авторів, та все ж декілька прогонів відвідав, просто з цікавості – чи ж режисер так само бачить події у тексті його п’єси, як бачить їх він, автор. Звісно ж, режисер бачив усе цілком інакше, він вискакував на сцену, миттєво перевтілюючись, показував акторам, кого вони насправді повинні в даний час зображати, сердився, сварився, реготався, обзивав акторів і кілька разів навіть доволі гостро (хоча й по-німецьки) відгукнувся про автора п’єси, над якою працював.
Шлойма повернувся обличчям до зали й подивився углиб. І йому водномить стало все зрозумілим. Залу заповняли не тільки трудящі. Он, ряді в четвертому-п’ятому, зовсім недалечко сидів таксист у тенісці й з підбитим оком. Одразу за ним, притуливши до себе старенького сірого пуделя, позирав у бік сцени з-під брів пенсіонер, який гуляв сьогодні парком. Трійка «роботяг» у засмальцьованих піджаках про щось голосно перемовлялася просто в середині зали, десь на рівні дванадцятого