за плотом крайньої хати, а шосе розтинає його на дві частини: Грубий Ліс і Пеньки. Ці Пеньки ще з Першої світової – пеньки. Кацапи рубали тут дуби собі на бліндажі, від цього дальший ліс так і називається – Кацапщина. Там і досі, хоч майже сто років минуло, ще деінде стирчать старі трухляві пеньки, на яких опеньки цілими гронами. А поля ближче до села – Рублики. Тут колись також був ліс, який рубали й, вочевидь, продавали за руські гроші, від того й назва.
Ліс починається одразу за крайньою хатою. І тільки-но я порівнявся з нею, як побачив табунець козуль, що перебігли через дорогу… Я погнав уперед і довго роздивлявся відбитки їхніх ратичок і на узбіччі, і на снігу… Обабіч мокрого шосе у лісі ще сніг, бо там він завжди лежить довше, й мені неважко було простежити за тими козулями. І я, як і належить за Сат Оком[1], слинив пальця, щоб угадати вітер, а відтак заходив трохи збоку, щоб він був мені в лице. Старався ступати тихо, обережно обминаючи гілки, що виглядали з-під снігу, і подумки готувався до довгого маршруту, а виявилося, що козулі тут-таки, у видолинку, і повлягалися на сніг.
В однієї були ріжки з трьома відростками, і я визначив, що це цапок, а інші три безрогі, й усі з такими великими очима, що після цього я, здається, більше таких і не бачив. І тепер, коли я про це згадую, то очі цих козуль здаються мені все більшими й більшими, аж до нестерпності… А ще, як мені тоді здалося (чи це я вже також пізніше додумав?), принаймні в однієї кози боки були роздуті, наче у тільної.
Лежала собі на снігу і жувала жуйку. На щастя, та частина лісу при дорозі мало змінилася, хіба дерева погрубшали, і я добре пам’ятаю те місце, де, причаївшись за ялинкою, стояв я, і де побачив їх… Мені й досі приємно повторювати цей похід. І навіть тепер, хоча б раз на рік, я завертаю від дороги спершу до дуба на початку Грубого Лісу, а потім через видолинок, попри стару яблуню-дичку і далі до того місця, де тоді наприкінці зими по слідах наздогнав тих козуль.
Я міг тоді наклацати кадриків, але, як на зло, того дня я вирушив у ліс без фотика. Пізніше я не раз шкодував про цю свою необачність. І хоча наступного дня, а потім, іще за день, я знову ходив у кінець вулиці вже із «Зенітом» у кишені й подовгу стояв на узліссі за видолинком та вдивлявся у сіру смугу шосе, козулі його більше не перебігали.
Це був один з тих життєвих уроків, які мало чого вчать, але просто дають зрозуміти, що по-справжньому щастить лише тоді, коли цього не сподіваєшся.
найближчі гори
З меншого вікна мансарди, де мене поселила Інка, що виходить на північ, звідси, з Циганського горба, також добре видно початок шосе, що начеб навпіл розсікає горбаку з полями і ліском біля підніжжя. Кажуть, на тому горбі колись стояв кам’яний хрест, що символізував кордон між Волинню і Галичиною. Але пізніше, вже за Австрії, кордон пересунувся далі на північ. А попід горбом – річечка Гніздечна і село Шляхтинці, як намальоване, а далі – Лозова, Курники, дачне селище і… гори Товтри, найближчі