сміливі бабці намагалися зайти у своїх спробах спілкування далі і з милою посмішкою питали: «Ну, як здоров'ячко?» або:
«Як вам у нас?», але Герман, який звик до більш замкнутої ментальності, неправильно розумів їхні намагання, ввічливо повторював: «Добр-рого дн'я», – і швидко зникав у дверях нашої квартири. Бажання до активнішого спілкування з незнайомими людьми прокидалося в ньому тільки тоді, коли він бачив вияви дискримінації жінок, які траплялися, на його погляд, надто часто, аби їх ігнорувати.
У своїх намаганнях цивілізувати психологію українців Герман не обмежився лише нашою сім'єю. Кілька разів ми з ним мало не напоролися на серйозні неприємності, коли він у барі намагався кількома ламаними українськими словами, найчастіше зовсім не пов'язаними з темою розмови, пояснити добряче п'яному кавалерові якоїсь неемансипованої українки, що не варто подавати дамі пальта, це принижує її жіночу гідність.
Іншим разом я ледве знайшла Германа в одній із аудиторій факультету німецької філології Львівського університету, куди він забрів, заблукавши. Там він спілкувався зі студенткою 2-го курсу, яка наполегливо просила його допомогти їй в отриманні студентської візи, а Герман намагався пояснити їй, що вона даремно вважає німецького поета Фрідріха Гьольдерліна сучасником австрійського прозаїка Петера Гандке, бо перший народився у кінці XVIII, а помер у XIX ст., а другий народився у 1942 році і досі не помер. Після кожної фрази вони казали одне одному «О'кей» із запитальною інтонацією, а потім продовжували говорити кожен про своє. Герман при цьому перемішував німецькі слова з тими, які здавалися йому українськими, а студентка плутала німецькі слова з тими, які здавалися їй німецькими. Не знаю, як і чи вдавалося їм зрозуміти одне одного, але збоку їхня дискусія справляла чудернацьке враження. Ще довго після того, як Герман і студентка попрощалися, востаннє сказавши одне одному «О'кей», тепер вже зі стверджувальною інтонацією, і ми вже рухалися в напрямку додому, Герман обурювався тим, як можна Ґьоте називати Гете, Гьольдерліна Гельдерліном, а Кьольн Кельном. При цьому він так і не зрозумів, що, давши студентці свою домашню адресу, він твердо пообіцяв посприяти їй у відкритті студентської візи, а студентка (її звали, здається, Лілею) так і не збагнула, що поеми «Смерть Емпедокла» і «Гіперіон» написав Фрідріх Гьольдерлін, а роман «Жінка-лівша» – Петер Гандке, а не навпаки, як вона спочатку стверджувала.
Іншою темою, яка глибоко зачепила Германа, були поширені в Україні ранні шлюби. Одного разу ми потрапили в гості до моєї однокласниці, у якої в день її 26-річчя народилася третя дитина, середній було 5 років, а її старший син пішов у перший клас. Вони з чоловіком і батьками жили в трикімнатній квартирі, чоловік був на рік від неї молодший і приховував від батьків, що вже курить.
– Запитай у них, навіщо вони це зробили? – не витримав Герман. – Вони одружилися тому, що хотіли, чи тому, що вона завагітніла? Це ж ненормально – так рано одружуватися, народжувати