важко здогадатися, що при такому способі вираження почуттів страх займає далеко не останнє місце «при страстях» в українській поезії:
– «Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?» —
запитує український поет.[21]
– «Ми стрінемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала»[22], – відповідає українська поетеса.
Треба визнати, вони одне одного варті.
Українська жінка така ж непередбачувана, як і сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:
«…ти прийдеш до мене самотня, настрашена і сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту…»[23]
Звичайно, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабкість і зізнатися:
«…Я дуже тяжко Вами відболіла…»
чи навіть застати її в момент розгубленості:
«…І як тепер тебе забути?»
Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабкості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:
«Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені».[24]
І спробуйте лише тільки заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить усі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»[25]
З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: «Любові усміх квітне раз – ще й тлінно».[26]
Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:
«Поховайте мене під кленом,
Тим, що вітами ловить дощ.
Він, як очі мої, зелений,
Він закоханий в вас також».[27]
Але не всі сповнені аж таким песимізмом, і тому можна прочитати у їхній зневірі спробу знайти вихід із ситуації, що склалася:
«я кохаю тебе я чекаю тебе завжди
я шукала тебе (дуже довго!) в очах вокзалів
я тебе не знайшла я цілую твої сліди
але вибач мені я повинна втікати далі»[28]
Дехто, попри зневіру, цей вихід, а точніше, напрямок втечі для себе таки знаходить:
«Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров'я і як зародили городи».[29]
Не подумайте, ніби я наводжу все це тільки задля самовиправдання. Адже живуть якось інші галицькі панночки, і навіть галицькі поетки серед них виходять заміж, заводять дітей, щоправда, ніхто з них чомусь по тому не пише, як воно їм ведеться. Але менше з тим. Розмірковуючи таким чином, я прийшла до висновку, що не самотня у своїх