стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася з листів.
Душевна травма, якої я зазнала під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я «придумати якусь кайфову розвагу». Недовго думаючи, я запропонувала їй підкинути комусь анонімного листа і поспостерігати за реакцією.
Ідея однокласниці сподобалася, і цього разу «жертвою» було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і МЕТАLLІСою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього і навіть намалювали план у масштабі 1:10, аби новий «Містер У» нічого не переплутав, а потім відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.
Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і навіть не намагався витрачати час на пошуки детально описаного нами сховку за ретельно вималюваною схемою, а відразу передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: «Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе».
Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив із дверей під'їзду свій розкішний спортивний велосипед. Спочатку таке нахабство мене обурило, і я запропонувала відіслати листа назад із виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду, під час якої я повинна була усвідомити, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність – в них далеко не основне і що перш ніж скласти собі про когось думку, варто принаймні один раз із ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким уже й дебілом, що негативний результат – це теж результат і под. Найбільше вразило мене в тодішній нашій розмові глибоке переконання моєї подруги в тому, що жінка, яка хоче сподобатися чоловікові, повинна поводити себе як справжнісінька ідіотка. «Чим дурніша, тим краще. У розумних не закохуються», – категорично заявила моя подруга, чим мало не підірвала свій авторитет у моїх очах. Ми довго сперечалися, я намагалася переконати її, що видавати себе за дурнішу, ніж ти є насправді, – це самоприниження, а вона перекреслювала всі мої складні й логічні аргументи безжальним: «Фігня це все. Основне, щоб клюнув». Напевно, бажання довести моїй подрузі, що вона помиляється, і спонукало