адже обидва часописи часто друкували статті одних і тих самих авторів (серйозних теоретиків галицького сепаратизму взагалі не так багато), обидві газети мали схожий дизайн та логотип, не кажучи вже про назву. КРІС-1 проіснував недовго, газету закрили після того, як на виборах вчергове перемогла Партія землеробів, отримавши переважну більшість мандатів як у міській, так і у Верховній радах. КРІС-2 чекала така сама доля. Але в останній момент Інвестор вирішив інакше.
Відтоді КРІС-2 повинен заробляти на себе сам як розкручений бренд «єдиної незалежної щоденної газети Тигирина», а в разі потреби вливатимуться додаткові кошти, і видання використовуватиметься з агітаційною метою під час передвиборної кампанії. Але Засновник не врахував того, що розкручений КРІСом-2 бренд користується популярністю серед дуже нечисленної групи населення, і наклад, який забезпечує ця група, купуючи газету, не дає жодних шансів досягнути самоокупності. Аналіз прибутків від продажу та реклами на момент прийняття рішення про перехід до самоокупності недвозначно свідчив: без дотацій видання миттєво збанкрутує.
Існувала ще можливість зміни розкрученого бренда «єдиної незалежної щоденної газети Тигирина» на більш масовий з метою збільшення накладу, але проти цього категорично виступив Інвестор, політичний імідж якого, на його думку, потребував реклами саме в елітарному виданні. Точніше, цю думку сугерував йому пан Айвазовські і навіть порадив почати носити окуляри і припинити спльовувати собі під ноги, бо, мовляв, так Інвестор виглядатиме інтелігентніше. Та оскільки у нашого Засновника стопроцентний зір, окуляри йому доводиться носити зі звичайними скельцями, що постійно породжує жарти на цю тему – типу що аби носити окуляри, недостатньо вважати себе інтелігентним, треба ще погано бачити. Поки Засновник вирішував, що робити далі з газетою, зарплату не платили, але більшість співробітників понад півроку продовжували працювати з ідейних міркувань. Завдяки їхнім титанічним зусиллям КРІС-2 продовжував регулярно виходити. Хоча грошей катастрофічно бракувало не лише на зарплату, а й на інші необхідні речі, наприклад, на папір чи ремонт комп’ютерів, тому часом номер виходив у друк без коректорської читки, бо комп’ютерів не завжди вистачало навіть журналістам та верстальникам. Згодом ця проблема зникла, бо скоротили більшість літредакторів і усіх коректорів, а на помилки перестали звертати увагу, читачі дзвонили лише у тих випадках, коли слово через велику кількість описок узагалі неможливо було впізнати. І хоча така велика кількість помилок ніяк не відповідала іміджу елітарного видання, читачі ставилися до цього з розумінням.
Але поволі ситуація почала допікати самим журналістам. Навіть найбільш стійкі і віддані справі редакційні співробітники розуміли, що далі так працювати неможливо. Почалися розмови про страйк, але перед тим було вирішено зібрати загальні збори й запросити на них Інвестора, щоб попередити його про припинення роботи. Але перед