посуд. Дякую ще раз. До зустрічі! – Вона підвелася з-за столу і рвучко пішла до виходу з кафе, а Антон не встиг навіть вимовити слова прощання. Він швидко розплатився з офіціанткою і вибіг слідом за жінкою, наздогнавши її вже далеко за собором. Вона, незважаючи на щільний дощ і глибокі калюжі, йшла дуже швидко, втягнувши голову в плечі й судомно стискаючи свою сумочку.
– Валеріє! Я вас чимось образив? Можливо, я сказав щось зайве, тому ще раз прошу вибачення… Може, я міг би підвезти вас? Під дощем ви зовсім промокнете! У вас навіть парасольки немає… Валеріє!
Вона зупинилася і різко повернулася до нього:
– Все гаразд, Антоне. Зараз я просто хочу побути на самоті. Тому залиште мене, прошу вас.
– Ви прийдете у четвер на наші заняття?
– Так, напевно прийду. До побачення! – І вона знову рушила вперед, залишивши Антона стояти під дощем. Провівши її поглядом, наскільки було можливо, він повернувся і пішов до машини…
5
Наступне заняття їхньої групи було менш конфліктним, ніж попередні, і пройшло вдало. Іван ні з ким не лаявся і не сперечався, а лише мовчки слухав інших. Степан уже майже не колупався в носі, хоча цього йому, вочевидь, дуже не вистачало. Олександр менше приділяв уваги своєму телефону, а більше слухав лікаря. Навіть Маргарита майже не звертала уваги на брошуру під назвою «Уроки удачі», яку принесла із собою цього разу. Клавдія все заняття розповідала про свого покійного сина і про те, як їй тепер важко жити після цієї втрати. Антон і Валерія намагалися не дивитися одне на одного, привітавшись лише на самому початку заняття. Олег Петрович, бачачи прогрес групи, був у піднесеному настрої, навіть багато жартував, а наприкінці заняття дав усім домашнє завдання з автотренінгу, чого раніше ще не робив.
Вийшовши на вулицю, Антон одразу упіймав летючу павутинку, що спустилася на нього і заплуталася у волоссі. Сьогодні уперше за кілька останніх днів хмари розвіялися, визирнуло сонечко і навіть почало серйозно пригрівати, вселяючи надію на те, що недавнє літо незабаром повернеться.
– Павутинку упіймали? Це бабине літо прийшло. Значить, ще буде кілька днів тепла, – почув він знайомий голос за своєю спиною. Це була Валерія, яка стояла і журливо дивилася на небо з-під долоні.
– Так, бабине літо… Чудова пора. Романтична. Я її найбільше люблю з усіх пір року. Жаль, що вона триває так недовго, – Антон замовк, очікуючи продовження розмови від Валерії.
– Ви мені вибачте за минулий раз. Я була трішки не в собі. Знаєте, все вийшло так несподівано – ота зустріч на вулиці, кафе, розмова. Я просто не очікувала. – Вона теж вмовкла, і на кілька секунд між ними запала напружена пауза.
– А знаєте що! Може, спробуємо іще раз? Ну, поїдемо кудись повечеряти, посидіти, поговорити. Якщо ви не проти, звичайно, – несподівано для себе самого видав Антон й одразу злякався своїх же слів.
– Я не проти. Давайте спробуємо… – Валерія уперше за весь цей час намагалася посміхнутися, але це їй не вдалося, і вона знову спохмурніла.
За півгодини