якщо розшукати цю жінку, знайти її й застерегти від невиваженого кроку? Поділитися, як ночами душать спогади, а запахи, музика, місця, де ходили разом, навіюють таку тугу, що нікуди втекти від неї.
На цьому занятті, власне, як і на п’яти попередніх, Марта так нічого й не зрозуміла. Вийшла втомлена, хотілося спати. Її колежанка, із якою вона сиділа за одною партою, безкінечно теревеніла, поки вони разом ішли до тролейбусної зупинки. Це теж був потік свідомості, як у Тетяни, але цього разу в нього впліталися непотрібні Марті історії про хворобу свекрухи, про виведення плям різними хімічними засобами й переваги одних над іншими, про перевезення пікінесів іноземними туристами у взуттєвих коробках до Лівії, про нітрати, що ми споживаємо, про корисний гель від целюліту й про багато інших речей, якими Світлана Сергіївна заповнювала своє життя.
Не дослухавши переказ сто сорокової серії «Циганського щастя», Марта перепросила, швидко розпрощалася й, помітивши маршрутку, помчала через дорогу. Вона правильно розрахувала: огрядна Світлана Сергіївна на такий вчинок не спромоглася й лишилася стояти на протилежному боці з роззявленим ротом, у якому застряг останній крик циганського барона Мурільо, шалено шкодуючи, що втратила слухача.
На Марту чекала ще одна справа – дитсадок, а потім день можна було б вважати закінченим.
У маршрутці мелодія Альбіноні, до якої Марта майже звикла, гаряче різонула по нервах – все ж таки це якась неземна, нелюдська мелодія – її можна було написати лише кров’ю стомленого й розірваного серця! Треба буде знайти якусь літературу, почитати про цього композитора…
Що буде цього разу? Марта не квапилася діставати слухавку, розмірковувала, чи варто одразу послати власника голосу кудись подалі, пояснивши, що його панянка викинула мобілку, а вона, Марта, підібрала її в сміттєвому контейнері? Але, оглядаючи супутників, вирішила промовчати – просто натисла кнопку.
«Гадаєш, я тебе не знайду? Ти погано мене знаєш. Обіцяю: якщо не повернешся добровільно, мати в Лісовому отримає твою голову в коробці з-під торта!»
– Мата прийшла! – зрадів небіж, побачивши, як вона йде до майданчика, на якому гралися вихованці дитсадка під наглядом молоденької студентки-практикантки. Марта посміхнулася. Із легкої руки чотирирічного Славка в родині прижилося це ім’я – Мата.
А сестрин чоловік навіть звертався до неї не інакше як «наша Мата Харі». Певно, сестра дружини здавалася йому загадковою на тлі їхнього розміреного й вивіреного по хвилинах подружнього життя.
Марта підхопила небожа на руки, кивнула виховательці й понесла хлопчика до виходу. Він обіймав її за шию, перебираючи пальчиками пасма її волосся. Можна було б опустити його на землю, але зараз Марті були приємні його тепло, ніжний запах, дотик замурзаної прохолодної щічки до її гарячого чола.
Марта вже картала себе за вранішню крадіжку клятої слухавки. І хоча вона добре розуміла, що погрози її не обходять, усе одно на душі було незатишно. А якщо це не жарти? І навіть якщо вона заблокує