та слова юродивого враз наповнилися у свідомості юнака конкретним змістом: треба мати криницю, щоб черпати воду й подавати її комусь, а в нього немає навіть джерельця; Маркіян мимоволі звернув на Широку й миттю вийшов на перехрестя вулиць, за яким, справа, стояла церква з чотириярусною дзвіницею і височів сірий будинок із заґратованими вікнами – духовна семінарія, до котрої йому закрито вхід.
Шашкевич довго дивився на віконце своєї колишньої кімнати на першому поверсі, і уявилася вона, холодна й пліснява, затишним теплим куточком, в якому витає дух премудрих наук, панує злагода між семінаристами, ведуться цікаві розмови, а на голови вихованців з долонь ректора отця Стефана Теліховського спадає тепле благословіння. Аж струсився від цієї солодкої ілюзії: в тому будинку бруд, фальш і деспотія, а все одно – відокремлений назавжди від нього, ще й проклятий батьком, – відчував себе неприкаяним сиротою і в цю мить ледве стримав схлип.
Крізь вікно виглядали питомці, здаля він їх не впізнавав, і вони не до нього приглядалися: на бруку стояв селянин з бесагами на плечах, по одягу був десь із бойківських гір – у сукняному капелюсі з заяложеною волічковою обвідкою, довгополому сардаку й личаках. Він з мужицькою цікавістю приглядався до питомців, що скупчилися біля вікна й реготали. Один з них відхилив кватирку – Маркіян впізнав Михайла Базилевича, винуватця його біди, – той заторохтів, перекривляючи мужика:
– Дурний хлоп упився, на бабу звалився, борода в муці, а… у руці! Га-га-га!
Бойко відступився від вікна і подався на другий бік вулиці, але посередині дороги таки зупинився і промовив з насмішливою в'їдливістю, помщаючись за зневагу:
– Смійся, смійся! Якби ти був порядним чоловіком, то за ґратами не сидів би!
Бойко сплюнув і пішов далі, Маркіян зупинив його:
– То не злочинці, вуйку, то мисль нашу там заґратували, щоб легше вбити.
– Дуже мудро балакаєш, – зиркнув вуйко спідлоба. – А ти не балакай, лиш топірця роздобудь та й по ґратах, по ґратах!
– Де той топірець, ґаздо? – зітхнув Маркіян. – А ви звідки будете?
– Та з гір… – І пішов не оглядаючись. Маркіян довго дивився йому вслід, а перед очима постала долина Черемоша – від Устєрік з Грдлічковою катівнею аж до Вижниці з шибеницею на майдані, до якої підводять опришка Мирона Штолу – без топірця. Дивився вслід бойкові і чув волання божевільного старця: «А ти, а ти, а ти – подав води тому, хто несе хрест?»
Бібліотекар Закладу Оссолінських Павло Любимський почув стук у двері, відчинив.
– А, це ви, Маркіяне? – подав йому тремтячу руку. – Заходьте, колего, сідайте. Як добре, що ви прийшли… – Зупинився посеред вузької кімнати-келії, пильно приглянувся до юнака. – Ви дуже бліді, – сказав. – Може, нездорові?
У помешканні Любимського було до глухоти тихо. Більше двох десятиліть минуло з того часу, як граф Максиміліан Оссолінський купив на ліцитації[6] спорожнілий монастир, заповнивши його книгами й рукописами, зібраними з усього світу, а тиша, що вселилася