причарував відчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона – сина варшавського міщанина, підданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, – хапав Сірка поглядом за груди, – чим це скінчиться для нас? Ми довірилися тобі. Ми такі ж козаки, як і ти…»
Сірко вернув Міюському його мовлені подумки слова:
– Не дивися бісом, Іване. Ти козак – і я козак. Віри одної і помислів одних.
– Ти послів боярських приймаєш, – з тугою в очах сказав Міюський. – Чару дружби питимеш. Ми бачили – вже понесли вино.. А за чарою, вістимо… – й не доказав, махнув рукою.
– З ким пити – відаю сам. Маю свій розум.
По хвилі його погляд відтанув.
– Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п’є не срібними, а простими чарками. – Й посміхнувся очима. – Тут ще один Іван набивається в дружбу, але оний Іван – не той.
Міюський слухав і думав щось своє. Він уже не міг думати ні про що інше. І проказав-проспівав свої думки словами давньої запорозької пісні:
В чистім полі криниченька, там холодна вода.
Там дівчина воду брала, дорогу вказала:
«Оце тобі, козаченьку, три дороги видні.
Одна – на Дін, друга – на Крим, а третя – на Запорожжя».
Дон співає ті ж пісні, що й Січ.
Сірко усміхнувся.
Поклав отаманцю на плече руку, й той відступив. Одійшовши кілька кроків, оглянувся.
– Приходь увечері, – сказав. – Чара в мене не срібна, але повна. Отам проспіваєш усю пісню.
Повернувшись до канцелярії, по короткій раді малого круга, наказав покликати послів. Ті зайшли – в’ялі, розморені чеканням і вином.
«Не спопели гнівом великої справи», – знову мовив подумки слова, які спливли по дорозі до канцелярії. Бо серце було й далі налите ярим гнівом на царя. За те, що той дався на підмову Самойловичу, за Сибір, за те, що й нині дослухається гетьманових порад, за залоги, поставлені по містах. Його серце не вміло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити козаків з Дону.
– Отож, панове посли, – сказав кошовий. – Порадились ми й порішили ординовати з вами своїх послів. Ми не віримо ні вам, ні вашій грамоті. Нехай наші посли самі про все почують і нехай у Москві нашу грамоту прочитають. Бо хочемо, щоб там знали про те, яка буря гряде над нашим краєм. А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузі. Такий у нас звичай.
Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашній круг. Аж потому читали листи з Дону. Їх добували з скрині, яка замикалася на три замки, ключі од яких були: один – у Сірка, другий – у Яковлєва, третій – у судді. В ній зберігалася книга реєстру обліку військового скарбу, таємна кореспонденція, а також компути – зшитки курінних реєстрів. Найгірші вісті Сірко завжди залишав на кінець.
– «У нас на Дону чутка є, – плямкаючи великими губами, рівним голосом гудів Яковлєв, –