червоними копитами – степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокій повів Сірка по лівому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний і поріс чагарником. Сироватці кортіло запитати отамана, яким побитом він опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий і навіть говіркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навіть грізним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомоніли козаки, чмокаючи, пили із озерця воду коні, рипіла й брязкала збруя.
– Ну, де ж твоя куга? – запитав Сірко, коли вони зупинилися під невисоким карякуватим в’язом.
– Осьо, – вдоволено проказав Сироватка.
– Де? – подивував отаман.
– Та осьо ж. – Козак розгорнув віття в’язовника, і перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаної в схилі порослої нехворощею балки і обкладеної дерном.
– Умієш ховатися, – мовив, і не знати – осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його ліва брова грізною хмарою шугнула вгору, очі стемніли од гніву. – А чи подумав ти, що міг проспати і Січ, і Великий Луг?
– Не спав я, батьку, – не схиляючи голови, мовив Сироватка. – Думав.
– Ось зараз візьму барбару та виб’ю з тебе ті думки. Про що ж ти думав, вражий сину?
В голосі отамана – роздратування. Сироватці чомусь здалося, воно ще й від того, що кошовий не зміг відшукати його бурдюг.
– Про Бога, – відказав.
Хитрий козак Сироватка. Сам відчув, що збрехав. Ну, не зовсім, він і справді споминав у думках Бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знітився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про Бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус:
– А не брешеш?
Сироватка праведно звів очі д’горі:
– Він же чує!
Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
Плюнув і повів кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулі. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не Бог, а білоборода хмара, вона швидко розвіялася, хоч трохи й налякала його. І плюнув не Бог, а кошовий. Прочинив двері землянки, але тільки заглянув, повернувся й повільно пішов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись – а таки кортіло – запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись відставати. Він не вельми засмутився вовкодухістю отамана – що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч він справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осібно, власною волею – в поміч козакам січової сторожі, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинській залозі стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного місяця, може повартувати і сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогодні сталася оця притичина… Одначе все оббулося… То й отаман пересердиться. «Біда біду перебуде», – сказав сам собі.
Отаман зійшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушно, його