ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зістарієшся… – зітхала. – А я би вже онуків сокотила… Шкода, же няньо на тім світі тото видить, царство йому небесноє…
– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небіжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у інше русло. – Послухайте лем, шо хотівім ся зазвідати… Ци зналисьте тоту файту Соханичів?
– Соханичі? – Мама, пригадуючи знайоме прізвище, присіла на ослінчик попід пецом, на якому парувала запахуща поливка, і нарешті ляснула себе по чолі. – Соханичі! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому куті жив? Тать він за нашою мамкою, за твоєю бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого діда віддала, та й він ся вженив, айбо всі знали, што не по любові, а лем так, на зло… Пак ся дівка їм вродила, айбо вна туй не жиє – як побралася, утекла з ґаздов десь на Чехи, лем слід простив… А Соханичів уже давно ниє – у їхній хижі чужі люди жиють. Чом ся звідаєш за них?
– Тут така історія… – Іван не знав, розповідати чи ні, бо ж звістка миттєво розлетиться селом – варто тільки натякнути. Але не втримався.
– Я онуку їхню на цвинтарі зустрів… Ходив-ім Стьопку провідати…
– Як онуку? – Мама з несподіванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?
– Не з неба… З Праги приїхала… Маму, каже, вже кілька років, як поховала. Пообіцяла їй бабину й дідову могилу відвідати.
– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цікавість.
– Парадна, мамко… Журналістков робить…
– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синові на стіл не вгавала.
– Ще й як говорить… Май ліпше, як ми з вами. Грамотна…
– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гості тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який світ тісний…
– У гості не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишені візитівку й помахав мамі попід носом.
– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакі, як ми… Наші дівки робутні, май прості, а там – панство…
– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селі виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наївшись досхочу, Іван підвівся з-за столу, розцілував маму у обидві щоки і, сміючись по-дитячому, підлещувався. – Знаєте, шо я вам повім? Докить ся невіста не навучить так варити їсти, як ви, я її не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…
– Йой, Іванку, тобі лем фіглі у голові.
… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синові услід, а Іван, вправно об’їжджаючи вибоїни просілкової дороги, подумки розмірковував:
– І справді, світ тісний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад півсторіччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собі жодних слідів, раптом відновлюється. Таке випадково не трапляється…
Глава 4
ЗАНУДА ВАЦЛАВ
– Нарешті! – Забачивши Марцелу, що фурією влетіла у редакцію, Вацлав зрадів. – Я вже було гадав,