зазоріло, згризли до половини. Перед днем все розлазиться, розбігається, лиш одна мавпа посилено гризе скалу і пищить.
Парубок має добрий ціпок, ловить мавпу і починає добре її молотити. Вона проситься:
– Йой, чоловіче, не бий мене. Скажу тобі все, що хочеш.
Перестав бити і питає:
– Чого я вічно голий ходжу?
– На це я тобі таку раду дам. Йди на край села, там є бідненька хата, а в тій хаті дві дівчини живуть. Старша має двоє щасть: одне своє, а друге – твоє. Оженися на ній. Як будете ґаздувати, то ніколи не кажи, що щось твоє – лише жінчине.
Голий парубок закрив грішне місце лопухами і прийшов на сватання.
– Чого ти, парубче, загостив до мене? – питає його дівчина.
– Женитися.
– Та чи ти не бачиш, яка я бідна? І ти теж, певне, нічого не маєш, як без штанів та без сорочки прийшов. Де ти працював, що нічого не заробив?
– Тепер не питай, чому я голий. Буду і вбраний, лише віддавайся за мене.
Дівчина подумала і погодилася вийти заміж. Просить парубок землі у пана, але той каже:
– Коло скали, яку я тобі дав, є така рінь, що нічого рости не хоче, крім каміння. Як хочеш, то візьми собі.
Він подякував панові і говорить:
– Най то буде не моє, а жінчине.
Купує дівчина йому вбрання на весілля. Він одягнув і каже:
– То не моє, то жінчине.
Встає на другий день, а вбрання ціле – ніхто не знищив. Йде він до скали, а на ріні нема ані камінчика – чиста земля, хоч зараз ори. Посіяв господар пшеницю і промовив:
– То не моя, то жінчина.
Така пшениця вродилася, що він з ріні більше зібрав, як пан з усіх ланів. Через рік-другий став він з жінкою багатшим, як його пан. Дідич якось зустрічає його на полі і питає:
– Скажи мені, чого тобі так гарно хліб родиться? Таж ти колись голий ходив.
Він відповідає:
– Дивіться, пане, яка цього року моя пшениця буде. Зелена, дорідна, густа.
Нараз пшениця пожовтіла, почала сохнути, падати. Але господар говорить:
– Я забувся, що то не моя пшениця, а жінчина.
Пшениця знову стала весела – зазеленіла, зашуміла.
А господар каже до пана:
– Бачите, пане, що то не мій хліб…
І казка ця не моя. Я почув її від одного діда старого.
Гостина
Були собі чоловік та жінка. Молоді ще обоє, дітей не мали, жили на хуторі, далеко від села і мало з людьми зналися, то й сумували, що ні вони до людей, ні люди до них не ходять. Обридло їм таке самотнє життя, і вони собі надумали ось що:
– Ти, чоловіче, – каже жінка, – іди собі куди-небудь сьогодні з дому та переночуй, а завтра в обідню пору прийдеш до мене неначебто в гості, а наступного дня я до тебе прийду.
– Добре, – каже чоловік.
Та й пішов. Десь блукав по лісу до вечора, ліг під копицею сіна, переночував, дожидається того завтрашнього дня. А жінка вдосвіта заходилася по хазяйству: спекла пиріжків, курку, наварила локшини до молока, спряжила кабакових зернят та ще й наварила варенухи. До сніданку зовсім упоралася, причепурилася гарненько, сіла на лаві та й дожидає свого гостя.
А