я сказав їм, що колись царем буду.
Чорнокнижник на ті слова не звернув уваги, а пішов до його матері, поклонився і почав просити, аби відпустила свого сина на рік до нього на службу. Розплакалася бідна жінка:
– Та змилуйтеся, царю, якби не він, то я б давно не жила на цьому світі. Він мене, слабу, годує і доглядає.
– Не плач, жінко. Я тобі за нього стільки грошей дам, що будеш ти гарно жити, і твої внуки, і ще правнукам залишиш.
Цареві перечити не будеш. І хотіла чи не хотіла мати, але мусив син збиратися з царем у дорогу.
Пішли вони прямо до тієї гори, що в ній є двері, а за тими дверима – царство, а в тім царстві схована ліхтарня, а в ліхтарні дванадцять дівчат пісень чарівних співають.
Каже Чорнокнижник:
– Ану, приклади руку до цих дверей.
Лише торкнув хлопець двері, як вони відчинилися.
– Тепер іди туди, – каже цар, – і винеси мені ліхтарню.
Переступив хлопець поріг і стежкою пішов до такого царства, якого ще ніколи не бачив.
Йде він, іде та й бачить, що на траві сидить сивий дідо і читає книжку. То був чарівник.
Вклонився йому хлопець:
– Добрий день!
Підвів здивовано свої очі дід:
– Здоров був! Скільки я тут, то ще живої душі з того світу не було. Чого ти сюди завітав?
Хлопець тоді розповідає:
– Цар Чорнокнижник найняв мене в матері і послав сюди, аби я приніс йому ліхтарню.
Подумав дід і каже.
– Йди цією стежкою далі й побачиш столик, а на тому столику стоятиме ліхтарня. Три рази обійдеш його і тоді бери. Далі не смій іти, бо ще не час тобі. Коли повернешся до дверей, то поки не переступиш поріг, Чорнокнижникові ліхтарню не віддавай, бо лихо буде.
Подякував леґінь і пішов. Скоро побачив столик, обійшов його, взяв ліхтарню і повертається назад тією ж стежкою. Дідо читає і уваги на нього не звертає.
Дійшов до дверей, доторкнувся до клямки, і двері відчинилися. Чорнокнижник скочив на ноги і каже:
– Давай ліхтарню!
– Коли я тобі віддам її, то вже звідси не вийду.
Почав Чорнокнижник кричати, а тимчасом двері зачинилися, і хлопець залишився з ліхтарнею на тому світі. Скільки не тиснув на двері, скільки не бив кулаками, але вони навіть не скрипнули. Затремтіли руки й ноги зі страху, бо не знає леґінь, що йому робити. Раптом чує коло себе якийсь спів. А хто співає – не бачить.
Шукав, шукав, але нікого не знайшов і знову повернувся до ліхтарні. Побачив усередині дванадцять малесеньких дівчаток. Найкрасивіша серед тих красунь питає:
– Чого хочеш, володарю?
– Нічого не хочу, лише побачити свою маму і хату, де я народився і виріс.
Лише промовив ці слова, як звіявся вітер, двері відчинилися, і протягом винесло його разом із ліхтарнею до рідного дому.
Зраділа мати. А він подивився на неї і очам своїм не повірив – аж почорніла з жури. Чорнокнижник обманув її – не дав грошей. Тоді леґінь від ліхтарні зажадав грошей.
Живуть собі щасливо син із матір’ю у рідному селі, за біду й не чують. Аж якось леґінь довідався