ворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх:
– Що то ви зажурилися?
– Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, – відповіли леґені.
– Не знати, не знати, – сказав на те старий. – А може, й допоможу.
І леґіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден дохтур у їх царстві не в силі його вилікувати.
– Чи ви, діду, могли б зарадити? – зазвідали царевичі разом.
– Сам-один я нічого не вдію, – пояснив старий дідо. – Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу, – і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі – одне потятко[1]. Скільки разів воно защебече – стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите вітцеві очі, то нараз прозріє.
Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.
– Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, – сказав йому старий. – Але ти – нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!
Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей.
Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:
– Хлопці, поможіть мені поховати мерця!
Брати не хотіли йому помогти.
– То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу – і гайда!
Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали його дорікати:
– А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому копаєш могилу?
І почали сміятися з дурня.
На те молодший брат відповів:
– Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса – ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров'я.
– Най буде так, ти непогано думаєш, – мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.
Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добралися до одного міста й на ніч найняли собі зручне пристанище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.
А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру[2] та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже:
– А який тобі хосен[3], якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу – понесу тебе туди, куди ти зібрався.
Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:
– Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!
Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! – захоплювався хлопець. – Йой, але клітка ще файніша! А що мені з потяти без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки – вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще звідав, нащо йому потя.
– Мій нянько[4] осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього потяти, можна йому повернути зір.
Король подарував гостеві життя, та потя не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня-татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.
Спустився він із гори, а вовк дорікає:
– А де потя? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лиш потя зловив?!
Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане потятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв