що, чоловіче, заробив? Тепер, – каже, – будемо їсти. – А сама так і заголосила…
– Що ж, жінко, не плач. Господь дасть – піду в місто, там і зароблю.
– А що тобі брат сказав?
– Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.
– Та хоч би ти йому за наймита став.
– Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
– Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.
Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
– Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
– Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?
– Навіщо тобі?
– Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.
Узяв торбину та й пішов.
Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
– Ну, – каже, – слава тобі, Господи, буде на харч.
Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».
Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.
– Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.
Приходить до своєї хати та й стукає в двері.
Жінка схопилась та й до дверей:
– Хто такий?
– Твій чоловік.
Одчинила.
– Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
Ввійшов у хату – діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу – сидять, їдять.
– Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:
– Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб із нас хоч люди не так сміялись.
– Добре, піду.
Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться – стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:
– Що тут таке, дядьку?
– Та це продають волоцюгу.
– Якого волоцюгу?
– Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І