що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?
– Спасибі тобі, небоже.
– А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?
– Та цур їм, навіщо вони нам?
– Та то я тільки так питаю.
– У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!
Парубок намотав на вус.
Встав уночі, пішов на гробовище, оп'ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тешу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.
Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, – йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться – скрізь гроші валяються; коли до скрині – аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього – і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:
– Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп'ять прийшла!
Той як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.
– Що таке? Що таке?
– Оп'ять прийшла…
– Оп'ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…
А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:
– Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?
– Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.
Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:
– Де батюшчин чобіт?
А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене надприродної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт – насилу знайшли. Взув. Як дременуть – та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Той бух попові в ноги:
– Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?
– Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… надприродна сила… Не знаю.
– Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.
– Так, так, це вже не твої – це чортові гроші.
– Так будьте ласкаві, якщо те – то б до митрополита…
А парубок стоїть та каже:
– А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.
Піп як почув, то аж баньки вивалив…
– А як же ти зробиш? Хіба можеш?
А багатий бух йому в ноги:
– Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб