його не помітила б. Він вийшов одним з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з'явилися ті дві дівчини. Мартін зрозумів, що вони шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, що вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він, і, змішавшися з юрбою, підійшли до нього. Одна легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Дівчина була струнка і смаглява, її визивно-чорні очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.
– Привіт! – гукнув хлопець.
Це слово вихопилось у нього само собою – так-бо часто вимовляв він його при подібних зустрічах. За вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись інакше. Чорноока задоволено й весело усміхнулася і вповільнила ходу; її подруга, що йшла з нею під руку, теж захихотіла, видно, маючи намір зупинитися. Мозок Мартінів працював блискавично. Ні, не можна нізащо допустити, щоб Рут побачила його з цими дівчатами! Мартін зовсім просто, наче так і годиться, підступив до чорноокої і пішов поруч з дівчатами. У поводженні з ними у хлопця не було ні незграбності, ані скутості. Він почував себе, як риба у воді, і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше буває при таких знайомствах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, тягнучи за собою приятельку, гукнула:
– Стривай, Білле! Куди ти поспішаєш? Невже хочеш утекти від нас?
Мартін спинився і, сміючись, повернув до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і звідси Мартін міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до її дому.
– Як її звуть? – запитав він сміхотливу дівчину, киваючи на чорнооку.
– А це вже спитайте її саму, – відповіла та, знову засміявшись.
– Ну, то як? – звернувся він до смаглявої.
– А ви хіба сказали нам своє ім'я? – одрубала дівчина.
– Та ви мене й не питали, – усміхнувся він. – А втім, ви вгадали. Мене звуть таки Біллом.
– Ану вас! – дівчина палко й визивно глянула йому в очі. – Ні, направду скажіть.
І знов глянула на нього. Жінка всіх віків дивилась на нього її очима. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати до неї потягу, і йому були приємні її палкі погляди. О, він знав жінок, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легшого життя і палко жадали знайти хоч крихту щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність у тяжкій праці, або чорна відхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч і краще оплачувана, дорога.
– Білл, – повторив він. – Їй-богу, Білл, і не інакше.
– А не брешете? –