розкласти так слова, щоб заховати закони евфоніки. Отож і я намагаюся по змозі додержувати ту евфоніку, і дуже мені прикро, коли хтось псує мені ту роботу».
Уважність до слова і гостре відчуття його звукових і смислових нюансів – одна з найважливіших прикмет стилістики Коцюбинського, яку він удосконалює протягом усієї творчості.
Враження від Бессарабії та Криму письменник реалізовує також у творах, написаних уже наприкінці 1890-х – на початку 1900-х років, тобто після закінчення своєї роботи у філоксерних комісіях. У циклі молдавано-татарських оповідань: «Відьма», «В путах шайтана», «На камені» та ін., показуючи життя молдаван і татар, Коцюбинський малює руйнування закоснілих патріархальних традицій, боротьбу за визволення особистості; його цікавить не екзотика, а ті струмені живого життя, що пробиваються крізь товщу релігійних умовностей, соціальні процеси, типові для тодішньої дійсності.
Отже, виняткова своєрідність пейзажного колориту, яскрава різноманітність побутово-етнографічного матеріалу та тонка соціально-психологічна характеристика героїв його творів стали найкращим свідченням багатих життєвих знань і спостережень, отриманих письменником під час роботи у філоксерних комісіях, а також доказом того, що характерною рисою Коцюбинського-митця стає не стільки констатування етнографічної своєрідності матеріалу, скільки бажання показати на тлі його сильну людську натуру.
Переїзд до Чернігова
Одруження та пов’язане з ним велике прагнення до сімейного затишку викликало у Михайла бажання пошуку постійного місця проживання з постійним місцем роботи, але, не маючи можливості це реалізувати, він продовжує сезонно працювати у філоксерній комісії, в Криму.
Була й інша причина, що спонукала Коцюбинського десь осісти на постійній спокійній службі, – це нестримне бажання писати. Мандри з місця на місце по Бессарабії, а по тому – в Криму, хоч і давали багато матеріалу для подальшої літературної творчості, та не сприяли зосередженості, без якої неможливо писати. Урешті й часу на літературу лишалось дуже мало. В листах до своїх кореспондентів письменник скаржиться на брак більш-менш придатних умов для занять улюбленою справою. Так, іще 24 червня 1894 року Василю Лукичу він пише: «Вибачте мені, ласкавий добродію, цю мою загайку; мені вже й самому соромно так довго тягти обіцяну працю, та що ж вдієте, коли така клята служба! Осінь та зиму матиму вільніші – тож гадаю докінчити “По Бессарабії” та спробувати свої сили на більшій праці, наприклад, повісті».
Тяжка та виснажлива праця впливала ще й на здоров’я письменника. Протягом 1896—1897 років йому дуже не таланило. На початку літа 1896 року біля села Біюк-Ламбат він упав на каміння й розбив коліно так, що потім кілька років мусив лікувати ногу. Восени цього ж року, повертаючись із Криму, Михайло Михайлович застудився. Це трапилось, як свідчить його добрий знайомий, український поет і прозаїк М. Чернявський, на пароплаві: «Коцюбинський