Мері поступово заспокоїлася й затихла. Марта з полегшенням зітхнула і вже веселішим тоном сказала:
– А тепер пора вам вставати. Пані Медлок казала, щоб я приносила сніданок, обід і вечерю в сусідню кімнату. Там вам улаштували дитячу. А якщо зараз встанете, я допоможу вам одягнутися. Ви не зможете самостійно застебнути ґудзики на сукні ззаду, – примирливо додала вона.
Коли Мері нарешті вирішила залишити ліжко, то потягнулася взяти з гардероба свої речі. Але Марта вже тримала в руках білу вовняну сукню з червоним кантом.
– Це не мій одяг, моя ота… чорна, – показала Мері на сукню, у яку була вбрана вчора. – Але… ця приємніша. Мені… подобається.
– Так, у цю сукню вас наказали вдягти, – відповіла Марта. – Пан Крейвен розпорядився замовити її в Лондоні. Він сказав: «Не треба, щоб будинком ходила дитина в чорному, наче неприкаяна душа. Такий похмурий одяг зробить це місце ще сумнішим, ніж воно є насправді. Вдягніть її у щось світле». Про це я розповіла матері, і вона сказала, що добре розуміє господаря. Вона завжди на всьому знається. І теж не любить чорних суконь.
– Якщо відверто, то я ненавиджу чорні речі, – визнала Мері.
Процес одягання тривав не одну мить. Марта іноді вдягала своїх маленьких сестричок і братиків, але ніколи не бачила, щоб дитина стояла так нерухомо і чекала коли за неї все зроблять.
– Чому ви самі не взуваєтесь? – запитала вона, обережно піднімаючи ногу Мері.
– Моя Ая взувала мене, – відповіла дівчинка, втупившись на покоївку. – Такий звичай.
Цей вислів вона перейняла від слуг-індусів. Якщо їм наказували зробити те, чого впродовж століть не робили їхні предки, вони з лагідним поглядом відповідали: «Звичай не такий», – цим справа й закінчувалася.
«Звичай був такий», що Мері нічого не робила сама, а тільки стояла й дозволяла одягнути себе, наче ляльку. Проте нині в неї з’явилося передчуття, що життя в Мізелтвейті навчить її багато чого, а самостійно вдягати панчохи та черевики й поготів.
Поза сумнівом, аби Марта була «справжньою» покоївкою, вона виказувала б більше послужливості, а також знала б, що їй належить розчісувати волосся господині, застібати черевики, класти на місце розкидані нею речі, як це робили служниці в багатьох англійських родинах. Однак вона ніде, крім Мізелтвейту, не служила, і була простою сільською дівчиною, яка виросла в будинку на краю поля з цілим виводком братів і сестер, яким і на думку не спадало, що можна чогось не робити самим і не доглядати за молодшими дітьми, які ще тільки вчилися ходити.
Якби Мері Леннокс можна було легко розвеселити, балакучість Марти, ймовірно, потішила б її. Проте поки що дівчинка з далекої Індії тільки незворушно слухала оповідки покоївки, критично оцінюючи її манери. Оскільки Марту не надто цікавили потаємні думки маленької леді, вона й далі вела мову про все на світі, а її світ передовсім зосереджувався на власній родині.
– Ех, якби ви їх всіх тільки побачили! – говорила дівчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мій отримує всього шістнадцять шилінгів на тиждень. Важко