ви вже згадали Росію, мадемуазель, то повірте мені: тут, у Франції, ще не цензура. Бо авторів книжок не саджають за грати, – додав Кошовий, легенько посміхнувшись у вуса. – Навіть більше. Чув, із «Пацанки» зробили фільм, й кіно ніхто поки не забороняє.
Уже не знаходячи потрібних слів, Ніна́ розгублено крутила головою.
– Не бентежте дівчину, месьє, – Шарлот теж посміхнулася, підбадьорюючи медсестру.
Клим мовчки вдягнув капелюха.
Торкнувся крисів пучками пальців.
І залишив палату.
День минув у дивних клопотах і поволі наближався до вечора.
Кошовий не квапився додому. На нього ніхто не чекав, сьогодні хазяїн ще дозволив не виходити на службу. Месьє Кліменті раптово став знаменитістю, а отже, зросла увага й до закладу, в якому він служив. Тож господар люб’язно дозволив Климові хворіти вдома стільки, скільки той вважає за потрібне. Хоча й попросив не зловживати, не ховатися в своїй комірчині довше, ніж тиждень. А в розмовах із репортерами, котрі напевне набридатимуть найближчими днями, поки не станеться іншої сенсації, наполегливо радив згадувати назву кабаре «Конкур», де все сталося.
Нічого, Кошовому не шкода.
Минувши Нотр-Дам, узяв ліворуч і незабаром опинився на Шануанес. Він забрів на цю стару вуличку ще минулого року, коли перебрався до Парижу з Праги і, не маючи роботи та постійного житла, вештався містом. Так Клим відкривав для себе Париж, надолужував те, на що не мав часу, коли сюди потрапив раніше. Найперше він, дорослий чоловік, зробив те, про що мріяв гімназистом, ковтаючи романи Дюма – зайшов місця, де мешкали всі чотири мушкетери.
Спершу відвідав вулицю Вожирар – там оселився д’Артаньян – й у ті далекі часи місцевість була ще паризьким передмістям. Кошовий уявив себе молодим шевальє, коли опинився на його місці. Так само, як юний гасконець із збіднілої шляхетної родини, Клим у свої тоді ще сорок чотири міг собі дозволити оселитися далеко від центральної частини. Потім знайшов особняк на площі Вогезів, куди Дюма поселив лиховісну міледі Вінтер. Затим відшукав вулицю Старої Голуб’ятні, де мешкав Портос, і ад тоді – вулицю Феру, резиденцію свого улюбленця Атоса.
Ось так, у мандрах, він вийшов і на нешироку, затишну вуличку, до якої немов перенесла описана містером Велсом без малого тридцять років тому машина часу[30]. Мабуть, саме таким Париж був у часи не лише Дюма – цю вуличку, поза сумнівом, топтали чоботи невгамовних мушкетерів. Уже на її початку Клима зупинив ресторанчик із вивіскою салатного кольору, фасад якого обвивали гліцинії. Ноги самі занесли всередину, дубові балки сталі мовби посміхнулися гостеві, й Кошовий незчувся, як уже стояв із келихом червоного вина біля барної стійки.
Відтоді Клим учащав на Шануанес, коли хотів побути на самоті. Власне, він, емігрант не першої молодості, здебільшого не мав великого товариства й широкого кола спілкування. Але саме тут, у старому ресторані, Кошовий відчував себе в іншому Парижі. Де ніхто ззовні не втрутиться