гатити людські шибки. Пізніше, здалеку його забачивши, зачиняла крамницю, а він і там лущив вікна, як насіння. його ловили, вертали у «Притулок», прив’язували на кілька діб до ліжка, очей із нього не зводили… Ніхто не міг збагнути, яким шляхом він вибирається із замкнутого, заґратованого приміщення… Дотепер залишилось таємницею, адже таким людям зруйнована психіка підказує найнеймовірніші речі, до яких звичайна людина при здоровому глузді ніколи в житті би не додумалась… Ось візьмемо, наприклад, Хелену…
– А що, Хелена теж втікає?! (Мені мурашки пробігли тілом при спогадах про недавній інцидент).
– Тепер вже не так… А раніше бувало… – ми підходили до села, і лісова смуга, що тягнулася вздовж всієї дороги, змінилася довгими охайними рядками ланів із кукурудзою та картоплею. Часом назустріч траплялися селяни і Мітя ввічливо з ними вітався. Видно було, що до нього ставляться з повагою). – Торік баба Галька онуку привела собі у поміч. Дівча молоде зовсім, неопірене. В селі роботи, крім городів та худоби, нема, отож будь-якому заробітку раді. А дівчисько – гарне таке, русяве, коса ледь не по стегна… Хелена наче знавісніла. Стежила з вікна, як дика кішка, готуючись до вирішального стрибка. І таки сталося. Як їй вдалося вибратись, ніхто не знає… Чи скористалась хвилиною, коли Янчо по потребі відлучився, чи ще що… Гнала малу аж до села, до рідної хати. Селяни піймали її, добряче відлупцювали, а як вели зв’язану у «Притулок», цілу дорогу вила, наче вовк. Два місяці не вставала з ліжка, зализувала рани…
А баба Галька замість вродливої онуки привела кульгаву Анцю – племінницю. Ота з переляку дотепер хустку на очі зав’язує – так і ходить із прикритим обличчям, аби Хелена з вікна не роздивилася її, хоч і не надто привабливе, проте все ж молоде обличчя…
Ми дійшли до околиці села, де хати були дрібно розсипані на значній відстані одна від одної, наче посварилися. Я зацікавлено роздивлялася навколо – ніколи раніше не доводилося подорожувати глибинкою.
Хати здебільшого були дерев’яними, та, не зважаючи на вбогість, охайними і чистенькими. Деякі яскраво розфарбовані, а на фасаді красувався намальований олень – витвір місцевого митця.
Шибки дрібно глипали на вулицю, а на різьбяних ганках вовтузилась немита дітлашня. Зацікавлено придивляючись до прибульців, припиняла гру і стрімголов мчала до воріт, аби краще роздивитися. Далі хати потрохи стали вишиковуватись у ряд, як ота кукурудза на ланах, паркани зустрічалися рідко – цим людям злодії не страшні.
Я відразу пригадала височенний мур, що оперезував стіни будинку, де довелось мешкати впродовж подружніх років, і мене вкотре охопила відраза. Тут панували свої, зовсім інші, відмінні від міських закони співіснування. Ніхто ні від кого не ховався, а навпаки – виходили привітатися і запитати, як здоров’я.
– Бог у поміч, Мітю!.. Як ся маєш? Як бач, фраїрку[17] привів ісь? Тота теж аршовати[18] навчена? Де йдеш – до Довгалів?.. Пак до нас загляни – хлів