як же там твоя нова мадамочка ся має? Га?
І знову боляче хляпає мене по плечах. Думка, що Сосницький навмисне це робить, примушує мене стримати себе. Я позіхаю і звертаюсь до Карачапова:
– Так от, Антоне Антоновичу, такі-то справи. Ходім, заграємо трошки? Га?
Сосницький сидить з витягненою рукою вздовж столу й непорушно дивиться на мене, тупо й криво-саркастично усміхаючись. Потім знову, вже мовчки, підводить руку і б’є мене.
– Не скандаль, Сосницький! – спокійно кажу я, не рухаючись і не дивлячись на нього.
– Хто скандалить?! – дивується він. – Хто скандалить?! Я?! Це про мене ти? Та-ак?… І ти, ти це смієш мені казати?… Ти?!
– Ходім, Антоне Антоновичу! – підводжусь я.
Але Карачапов уже пильно, з цікавістю придивляється до нас своїми розумними, колючими щілинками.
Сосницький теж підводиться, з грюкотом одсунувши стільця, похитуючись і не зводячи з мене ненавидячих, нахабних очей.
Я повертаюсь і, не хапаючись, іду до виходу. Сосницький щось гукає мені навздогін і щось з дзвоном падає на підлогу.
Хвилин з десять я йду по вулиці, не озираючись, але напружено прислухаючись назад. Звожчика навмисне не беру. Мені навіть хочеться, щоби Сосницький погнався за мною. Але його не видко.
І от я знов на самоті з собою, і вже морозом починає проймати мене туга…
Вечір сухий, темрява густа, й вулиці видаються мені глибокими коридорами. Круглі, буйні каміння на бруку, вигладжені колесами, вимиті дощами, блищать. Вуличка невеличка. Прохожих мало; їх кроки цокотять по тротуарі дзвінко та самотно. Тепло жовтіють освітлені вікна будинків. Іноді ледве-ледве просочуються крізь них згуки музики на вулицю. Блукають тіні по завісках, злітаючи в стелю. Біля хвіртки якогось будинку стоїть, напів повернувшись до воріт, поліцай. Проходячи, я чую, як він з докором говорить дворникові:
– Как реб’йонок не заплачеть, мать не почує. Так і дворник: как городовой не скажеть, он і совсьом на улицю не вийде…
На приступках парадного сидять покоївки, лузають насіння, горнуться одна до одної, й усі дивляться мені назустріч задиркувато та смішливо. В баньках їх очей та на зубах мокро і ярко горить світло ліхтарів.
Я поважно проходжу повз них. Дівчата чогось усі разом сміються весело. Мабуть, якась пожартувала з мене. Їхній сміх голосно й дрібно розкочується по вулиці, а я йду і думаю, який я важкий, невеселий, як я не вмію сміятись. А колись же, за студентства, я міг, проходячи оттак повз гурт дівчат, весело кинутись до них, схопить одну, другу, поцілувати, посміятись і піти собі далі, посвистуючи. Тепер я сміюсь нудно, злісно, роздратовано.
Огида до себе доходить до того, що хочеться схопити себе за голову й одшпурнути її.
Додому йти гидко. Міркую, куди б його дітись. Але скрізь нудно й чогось уявляється мені, що всі люди похожі на Сосницького та Карачапова. Я притуляюсь до стовпа ліхтаря, стою й, не кліпаючи, дивлюсь по вулиці. Прохожі десь думають, що я піджидаю коханку, застигнувши тут у солодкій