наче продзеленчало в повітрі, на пустирі, де незабаром виростуть нові будинки.
Віта віднині ходитиме пустирищем до школи й зі школи щодня. Перемагатиме страх. Майне думка, що вона може зустріти не тільки Еміра. Вона прожене її.
Його зустріне ще лише один раз. Тепер вчотирьох. Еміра і ще трьох. Таких же, як і він, дужих і нахабних. Правда, двоє з них були явно молодші, років по шістнадцять-сімнадцять. Вони йтимуть, і Віта спиниться, але не уступить стежку.
– О, знайома відмінниця, – скаже Емір.
– Сушилка-зубрилка!
Молодші реготнуть, і один мовби ненароком зачепить своєю ножиською її ніжку. Віта впаде, і тоді… Тоді Емір вдарить цього нахабу під дих.
– Ти що, Емір? – почує Віта.
– Вибачишся і почистиш їй плаття, – накаже Емір.
– Що?
– Те, що чуєш. Її мама врятувала мого племяшку.
– Та звідки я знав…
Племяшку? Племінницю? У нього не тільки є племінниця… У цього чоловіка проросла вдячність? Хоча він міг знати, чому б ні, раз про всіх знав, і про те, що її мати медсестра…
– Я сама почищу, – сказала Віта.
– Ну, як хочеш, – Емір сплюнув і пішов, насвистуючи.
А за ним рушила і вся компанія.
Йшли безтурботні, певні в собі.
Зграя.
Хижа, загрозлива.
Віта стояла, за плечима чувся сміх, він віддалявся і віддалявся. Сміх даленів, і начеб даленіла вона сама. Друга Віта йшла з тими хлопцями. Перша Віта (головна!) стояла, не в силі зрушити з місця.
– Як це огидно, – сказала вона зрештою маминим голосом і наказала, наказала другій Віті вернутися.
Провела долонею по шкільній формі. Майже чисто. Тільки коліно брудне. Послинила палець і потерла ним вимазане коліно. Подумала, що не хочеться йти додому. Чомусь уперше не хочеться. Що завтра піде, от піде й подякує цьому Еміру-шміру за заступництво. У той магазин, овочевий чи що, де він нібито працює вантажником. Емір-вантажник? Ха! Раптом їй захотілося танцювати. І Віта закружляла на стежці посеред пустиря, де вже відчутно пахло осінню й хрустіли під ногами сухі стебла. Відчула дивний, аж п’янкий запах трави. Здається, її звуть полином.
Спалахнула, як блискавка, згадка. Прочитане. Про бранця, який забув батьківщину, а йому привезли (принесли?) гілочку полину… І він згадав…
А що мала згадати вона, Віта?
Дівчина, котра танцювала посеред пустирища, яку обдував осінній вітер. Схожа на дзиґу й на стебло, якщо… Якщо хтось би з тих, які пішли геть, озирнувся… Хоча б Емір…
Коли вона спинилася, то спинило свій танець і небо, боляче гупнувся об ногу портфелик, який кружляв разом з нею. Віті раптом стало соромно за ці кілька хвилин безглуздої радості. Так, радості невідомо від чого. Запаморочення, що обсіло душу, не знати чого закрутило голову й пустило в танець.
– Я нікуди не піду, – сказала Віта. – Ні в який магазин. Мені треба вчитися.
Вона дала собі слово, що ніколи більше не ходитиме цією стежкою.
Пустир не для неї, як і безглузді вчинки.
Вона ходила до школи вулицею, хай шлях той був дальшим, ніж через пустир. Старанно