собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.
– Я ж казала тобі, що зараз потрібно сидіти тихо, як миша у нірці, – почала відразу повчати, – а тобі не хочеться спокійного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гірше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотілося?
– Не зуди, Аліско, – попросила Настя, – і без твоїх докорів голова розколюється.
– Може, лікаря привести? – вже спокійніше промовила Аліса. – Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.
– Відчепись! – скривилася Настя. – Зі мною все добре.
– І все-таки зізнайся, що ти там забула?
– По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим – а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?
– Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.
– Побачимо, що вони заспівають через кілька років, – сказала Настя. – Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!
– Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? – посміхнулася Аліса. – Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!
– Тіпун тобі на язик! – невдоволено кинула Настя. – Я не хочу жити в іншій державі.
– У злиденній Україні краще?
– Але ж у своїй країні! – сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: – Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.
– Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме – будуть красти, як попередники.
– Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…
– Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці – нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.
– Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? – спитала Настя українською.
– Еге ж! – голосно розсміялася Аліса. – Таке хіба що дурень не зрозуміє!
– І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.
– Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!
– А тобі хтось забороняв це робити?
– Та ні, – стенула плечима.
– Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?
– Звичайно, російською!
– Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?
– Та ні, але стоп! – Аліса нервово закрутилася на стільці. – Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.
– Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? – Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.
– Неважко,