Куди? – нарешті прокашлявшись, запитав Олег, і в його голосі прозвучав здоровий скептицизм.
– Черговим електриком! – на Адікових губах з’явилася самовпевнена посмішка.
– І на яку платню?
– Коли людина йде на роботу у святе місце, хіба вона думає про платню? Ти гадаєш, я пішов працювати у відділ культури київської мерії заради п’яти тисяч в місяць?
Олег Бісмарк раптом побачив у злегка примружених очах одесита відповіді на всі питання. Побачив, заспокоївся, кивнув і опустив погляд на охололі спаґетті.
– Їж-їж, – підбадьорив його Адік. – Чорний археолог чорному археологові поганого не порадить.
Розділ 2
1099 рік. «Хроніка лицаря Ольгерда з Галича, писана Року Господнього 1111, коли покинули ми з Божою поміччю Святу Землю й рушили в Русь, пробувши тут повних дванадцять років і втративши половину товаришів»
«Прибули ми, семеро, на Святу землю з Галича Року Господнього 1099 на ґенуезькому кораблі, що підібрав нас у Константинополі, й відразу потрапили на службу до Танкреда Тарентського з Нормандії. Вів нас за собою князь наш Ігор, а зустрів у порту Антіохії брат Лука, який на Святій землі перебував уже чотири роки. Він і розповів нам про пана Танкреда як про хороброго і відчайдушного лицаря, отже, й запровадив нас під його руку. До тії пори хрестоносці уже захопили Едессу, Антіохію, Тель-Башир, Равендан, Латанію та інші дрібніші міста. Попереду нас чекав Єрусалим.
Літо того року було засушливе і неймовірно спекотне навіть для місцевих жителів, а що вже казати про нас, тих, хто ще не зазнав у житті такого сквару і тривалої мандрівки пустельними землями серед піщаних пагорбів, за якими часто в очікуванні нас ховалися наші вбивці. Та Божі воїни на теє не зважали, а рушили в похід на Єрусалим, що мені, звісно, здавалося авантурою – штурмувати місто таким малим військом. Тисяча двісті лицарів і дванадцять тисяч піхотинців – цього вкрай мало, щоб оточити місто і тримати його в облозі, враховуючи, що захисників міста було набагато більше, ніж нас. Там, за воротами, сховалося єгипетське військо разом з ополченцями, що були набрані з євреїв та мусульман. Харчів їм не бракувало, а цистерни були вщерть наповнені прісною водою.
Зате у нас із харчами було сутужно, їли ми сухі коржі, намочені у воді, розбавленій вином, а ще кожен отримував по жмені дактилів*. Інколи вдавалося вполювати дику козу чи натрапити на кущі з ягодами, та цього вистачало лише на один зуб. Як на біду, усі колодязі й джерела в околицях Єрусалима виявилися отруєними, тож ми змушені були й воду пильнувати, щоб завчасу не позбутися її.
Дух хрестоносців підтримувало напучування Папи Урбана, вони знали його ледь не напам’ять і повторювали ті золоті слова, що вели їх уперед і не давали прорости сумнівам у думках.
– Папа розповів про страшні речі, які творяться з нашими братами християнами на Святій землі, – згадував брат Лука, який був присутнім в Клермоні під час тієї гарячої промови Папи Урбана. – Він розповідав, що на Голготі нечестиві