себе, що вистоїть.
Тихо постукала у двері її кабінету і, не дочекавшись відповіді, просунула голову всередину. Директриса сиділа за своїм столом, у незмінному білому халаті, який чомусь носила в дитсадку так, ніби в лікарні.
– Що таке?! – крикнула вона нервово.
Лєна пролізла в кабінет, як ласка, про яку їй розповідали, що вона вміє пролізати крізь найменші, мікроскопічні шпари, розтягуючи і розпласкуючи тіло як завгодно. Ну от, Лєна, як ласка, пролізла крізь прочинені двері й тремтячим голосом зацебеніла:
– Я хочу вас, пані директрисо… Директрисо Василівно, попросити, щоб ви дозволили їй говорити з нами російською мовою. Або хоча б зі мною. Бо я все розумію. Мені не тяжко.
Директриса суворо дивилася на Лєну, а та далі щось бурмотіла, і це бурмотіння плавно переходило в плач. Директриса мала сіро-залізно-бліде обличчя. Воно іноді, як того вимагала посада, вичавлювало з себе таку ж залізну посмішку, від якої діти ставали заїками або пісялися в ліжко років так до двадцяти. Цього разу, на щастя чи ні, директриса не усміхалася.
– Послухай мене, – прошипіла вона з типовою педагогічною інтонацією. – Як тебе звати?
– Лєна…
– Не Лєна, а Оленка! Послухай мене, Оленко. Ти українка і ніколи не повинна про це забувати. Твої діди і прадіди віддали свої життя, щоб ти могла називатися українкою.
– Мій дід живий, – устигла вклинити Лєна. – Тільки що п’є багато. А прадід помер, це правда. Старенький був дуже.
– Ти мене не чуєш, Оленко! Я говорю не про твоїх діда і прадіда, а про чужих. Про багатьох інших дідів і прадідів.
– А! Ну так би й сказали зразу!
– …які віддали свої життя за Україну. Вони померли, а ти живеш. У вільній Україні. І ти не маєш права зрадити цю країну. Будеш жити і працювати на благо цієї країни і говоритимеш українською мовою, яка збереглася лише завдяки твоїм дідам і прадідам.
Лєна знову стрепенулася.
– …я хотіла сказати, завдяки іншим багатьом дідам і прадідам, які поклали свої голови, щоб українська мова могла вільно звучати далі.
Лєна ще трохи послухала, щоб виглядати вихованою і не викликати зайвого гніву, а тоді все-таки повернулася до головного:
– То ви дозволите їй говорити з нами російською?
Директриса озвіріла.
– Ти негідна називатися українкою! Отак от зраджувати рідну мову, коли твої діди і прадіди лежать в землі!
– Мій дід ще живий…
– Геть звідси! Манкурт!
Лєна прожогом вилетіла з кабінету, на ходу аналізуючи, до якої категорії образливих слів належить слово «манкурт», а Велика Ґуля мала через цю розмову ще більші проблеми. Директриса скликала спеціальну комісію, щось на кшталт публічного суду, який мав остаточно вирішити її долю.
Але доля вирішилася сама по собі, як то переважно й буває.
Лєна дуже добре запам’ятала той день.
Був травень, усе цвіло та пахло. Лєні купили нову сукенку, що тоді траплялося рідко, бо її батьки вже давно працювали без зарплатні. Сукенка, бордова,