а й основам скелелазіння. Для цього частенько навідувалися на Високий Замок, їздили в Карпати, так би мовити, наочні заняття. Пару вузлів на альпіністському спорядженні – і вона вже на дереві. Через десять хвилин Аліна, уся подряпана, але щаслива, стояла під акацією, витрушуючи з куртки переляканого кота. Той із радістю пішов на руки до господаря, жалісливо й винувато зазираючи тому в очі.
– Бузочку, дорогесенький, пробач мою недбалість. Я більше не буду, не буду таким телепнем, – торохкотів хлопець. – Не знаю, як тобі віддячити? Дякую, дякую! Е-е-е…
– Мене звати Аліна.
– Бузок, тобто кіт – Бузок, а я – Петро! – затинаючись, відповів хлопець. – Дя-дякую, дякую, Аліно!
– Будь ласка, рости великий! Давай допоможу тобі доплентатися додому. Ну що, Бузочку, мусиш мене потерпіти ще пару хвилин. На одній нозі господар тебе не донесе.
Вдома їй перепало на горіхи від мами за подряпані обличчя й руки та зіпсовану блузку. Тісніше з хлопцем вони не перетиналися. Так, лише чемно віталися. Знала – Петро навчається в універі.
– Привіт, Аліно! – весело озвався Петро.
– Привіт! Привіт! О, Безе, і тобі привіт, друже! Як ся маєш, шибенику?
Кіт поважно підійшов до Аліни, дозволив себе попестити й, зацікавившись джмелем, втратив до Аліни будь-який інтерес.
– А як твої справи, Петре? – ввічливо запитала дівчина.
– Добре! – відповів юнак. – Бачу, ти назовсім перебралася в майстерню.
– Ага! – після пережитого в парку довго розмовляти не хотілося, і справа тут не в Петрові. – Вибач, мушу бігти. Розумієш – сесія і все таке. Бувай.
– Аліно, стій! – зупинив її хлопець. – У мене квитки на сьогодні, тобто чи не хотіла б ти піти зі мною на концерт «Океану Ельзи»? Якщо ти їх не любиш, то можна сходити в кіно.
При слові «кіно» Аліну запекло в тому місці, де вона відчувала ще недавно липкі гидкі пальці.
– Ні! Дякую, Петре, не сьогодні. Можливо, іншим разом. Бувай! – і вона кинулася вгору східцями, не зупиняючись, слухаючи наростаючий ритм серця, переконуючись – вона жива.
Аліна пірнула у ванну, змиваючи із себе гидотні сліди пальців того мерзенного типа. Зручно вмостилася на ліжку, включила «Адажіо» Альбіноні. Сама не знає, скільки просиділа в темряві, одягаючи на себе шати музики, яка очищала її зсередини, там, куди не могла сягнути вода. Потім дивилась у вікно, рахуючи зорі, які сьогодні так жваво мерехтіли. Вона на ніч ніколи не зашторювала вікна, впускаючи до себе зоряне сяйво, навіть сяйво тих зірок, які вже давно померли, але ще тисячі й тисячі літ їх блиск падає в долоні живих, нагадуючи, що не все намарно. Навіть смерть!
Незчулася, як заснула. Вона летіла під музику Альбіноні між зорями, ніжно тулячи до себе Бузка. Потім був інший сон. Вона стоїть на вершині гори, довкола клекоче гроза, от-от захлюпоче злива. Грім сердито гупає дахівкою світу, затуляючи зорям шлях до землі. І тоді чорний саван неба розриває могутнє сяйво, мільярди промінчиків зір, наче стріли, впиваються