Лариса Денисенко

Відлуння: від загиблого діда до померлого


Скачать книгу

але не вам». – «Катарині?» – «Дереку». – «А він на баржі. Тепер тут живу я, фізично, ну, і Катарина». З того місця, де я стояла, мені чудово було видно вітальню.

      Портретів ніхто так і не зняв. Їх було три. Не відразу, але ми розшифрували, хто ці мужі, обличчя яких було запортретизовано. Катарина Фоль цього не знала. Колись в одній бернській ятці вона купувала набір старовинних листівок та поштових марок із зображеннями голубів, а ці три портрети господар ятки вблагав її забрати як дарунок. Катарина поважає подарунки. Тому вона їх забрала, привезла до Німеччини та порозвішувала на стінах своєї вітальні.

      На моє запитання, чи це її родичі, вона відповіла: «Ні, це не мої родичі, люба. Але я подумала от про що. Окуляри, вуса та бороди можуть перетворити людину на універсального родича для будь-кого. Думаю, що мої родичі цілком могли виглядати саме так. Іноді мені здається, що я сама на них перетворюся, якщо регулярно не буду висмикувати волосини над верхньою губою і на підборідді». З цим важко було сперечатися. Розшифрувати ж, хто це, нам допомогла Наташа Ченські. Коли вона вперше потрапила до цієї квартири, вона сказала, що вітальня надзвичайно нагадує їй класну кімнату з фізики. Це був правильний напрям пошуків, і так портрети було ідентифіковано – це були видатні фізики, нобелівські лауреати, І. Ван дер Ваальс, Г. Ліппман та Г. Лоренц, схожі між собою, наче брати.

      «Слухай! – вказівний палець угорця працював, наче стрілка метронома. – А я тебе знаю! Точно. Ти – колишня Дерека! Заходь!» Не знаю навіщо, але я зайшла. «Його, правда, немає, він на баржі, разом з Наташею, ти ж у курсі про Наташу?» Авжеж. Я була наташообізнана. «Дерек поступився мені квартирою. Ну, як поступився. Просто дозволив тут жити. Я і живу. Хочеш чаю з помаранчевим лікером?» Несподівано для себе я погодилася. От що мені подобається в берлінських іноземцях, це їхня гостинність. Хай навіть у чужій квартирі, байдуже.

      «У мене помер дід, – сказала я. – Сьогодні вранці». – «Якщо хочеш, я можу помолитися за нього в костелі. Я завтра все одно туди піду. Ти віриш у Бога?» Питання моєї віри в Бога я проігнорувала, я не звикла обговорювати подібне в такому форматі. «Дякую. Але мені здається, краще це робити в синагозі». – «Це ж церква для євреїв! Чого раптом? Тобі видніше, звичайно, але це дивно. Ок, не буду молитися. Давай краще про веселе! Я тобі нікого не нагадую?» Він продемонстрував мені профіль. Він дійсно мені когось нагадував.

      «Допоможу! Згадай етикетку нової фруктової ковбаси, згадала?» Він насвистів мені рекламний мотивчик. І я згадала. «Навіщо ти зробився подібним до гера Ернста Фруктеля? В нього огидні бакенбарди та й узагалі». – «Неправильно робиш акцент! Це вони зідрали образ гера Ернста Фруктеля з цілком живого Штефана Месароша! І вони мені за це заплатять. Трохи згодом. Бо поки що я хочу зробити невеличку операцію, змінити розріз очей». Штефан Месарош. Точно, це його ім’я. Прізвище з угорської перекладається як м’ясник.

      «Слухай, дякую за чай. Мені слід знайти Дерека». – «Якщо не хочеш солоних паличок