на вашу дружину? Ох, друже, не загубіть свою голову. Ваші церемонитися не стануть.
– Нічєго. Прарвьомся. Спасіба вам, пане Яцек. Завтра же вас атправят к вашим родствєнікам в Варшаву, как і абєщал. Нікто вас нє тронєт. Слово офіцера.
Ось так моя бабуня, вроджена шляхтянка Ірен Войцеховська, народилася вдруге. І стала Ніною Фьодоровою, дружиною совєтського офіцера Міхаіла Фьодорова. Дідуневі якимось дивом вдалося переконати «своїх» у тому, що вишукана за манерами і говорити, і поводитися жінка поруч – його дружина Нінка, звичайна селянка. Усім цікавим на перших порах говорилося, що після хвороби Нінка втратила голос. Близькі родичі далеко, а справжня Нінка – мертва. Отак і викручувалися. Вони з дідунем жили добре, у злагоді. Михайло Фьодоров був старшим від дружини аж на двадцять літ. Бабуня любить казати, що наші ангели-оборонці найчастіше приходять до нас не з неба, де, за версією людей, зазвичай мешкають. Вони приходять звідти, звідки і мають прийти, та обирають собі найдивніші образи, інколи не зовсім ангельські подоби. Тут найголовніше все вчасно зрозуміти і впустити їх у своє життя, коли вони надсадно гримають у двері твого сумління. І тоді вони не тільки підставлять тобі плече, а й прикриють крильми. Тільки не зрадь себе і не зрадь довіри до себе. Чуєш, Сергію, будь ласка, не зраджуй їхньої віри.
Арсен вмовк. Сергій не знав, що й відповісти. Він уперше бачив друга таким дорослим. Наче то не він щойно говорив, а хтось мудрий, досвідчений і впливовий. Сергій весь стиснувся всередині до маленького атома. Він тепер, здається, розумів, як може гігантська зірка стиснутися до маленької крапочки, а потім зачати рости. Саме це зараз відбувалося і з ним. Йому було гидко від себе, від того, що був ображеним на весь світ, який мав би компенсувати йому за всіма законами справедливості відсутність батьків, статків, дому… Тож, виходить, коли ти наче все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і назавжди, то це не означає кончину? Бо обов’язково знайдеться хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть руку.
– Знаєш, – говорить серйозно Арсен, – бабуня любить казати, що вижила тільки тому, що хтось там вгорі знав, що вона колись стане потрібною ще комусь дуже важливому й особливому. Може, той хтось колись відкриє нову галактику чи нову паралельну реальність. І можливо, то зовсім і не я, а – ти…
Арсен вмовк несподівано, бо почув, як поруч схлипує, стримується, ковтає сльози, натужним диханням стараючись запхати їх подалі, той, хто, здається, ніколи не плакав. Бо хлопці справжні не плачуть, бо сироти не плачуть, у них серце з каменю, а душа з граніту.
Сергій плакав, він так давно цього не робив. Напевне, останні сльози були ще тоді, коли його залишили напівроздягнутого під дитячим будинком. Усі образи, зневаги, кривди на світ за несправедливість та фальшивість ураз полізли з нього. І він уже не стримувався. Арсен не став заспокоювати. Він таким Сергія ще не бачив. Арсен був іншим. Він інколи рюмсав із туги за домівкою чи тому, що ненавидів роботу на фермі. Сергій завжди знав,