жалібно-злого вовчого виття, яке щомиті наближається до загубленої в полі людини. А, мо’, й срібного кинджалу в кишені мого чорного зимового пальта.
Хоча ні, вовкулаки – то персонажі геть іншої історії. На щастя, тієї, де головна героїня – точно не я.
У мене зброя є, та не кинджал, звісно, а газовий балончик. Дешевий, китайський. Хтозна, чи буде з нього якась користь, та ще й на морозі. Сподіваюся, що перевіряти не доведеться, бо ніч не звичайна, а новорічна. Більшість потенційних нападників, ґвалтівників, серійних убивць зараз святкують. Може, й у гучному товаристві. Ну в крайньому випадку сидять самотньо перед телевізором, перемикають безглуздо канали в телику, наливаються не так горілкою, як ненавистю до білого й небілого світу, якому посеред свят нема жодної справи до чиєїсь самоти.
Стоп. Та блін… Це – також зовсім інша й чужа історія. І куди тебе вічно в роздумах заносить, дівко, га? Власного ж клопоту вистачає з головою. Бо занесло ж сюди тебе не коли-небудь, а саме 31 грудня.
О-о, невже все ще 31-е!? Бо мені чомусь здається, що я теліпаюся цією зимовою дорогою не одну годину і Новий рік міг вже й розпочатися. Що ж я тут роблю, вкотре себе запитую? Ех, історія тут трохи дивна. І зовсім не в самотності справа. Бо там, у квартирі брата Ромки – моєму прихистку віднедавна – зараз гуляє велика і добре розгарячіла компанія. Голосна музика. Не менш гучні розмови, коли ніхто нікого не чує. Стіл, переповнений їжею, котра вже втратила святковий глянець після втамування першого голоду.
Навіть ялинка є, хай і трохи облізла, бо ж купував її сам Роман, а йому тільки доручи щось! Під нею – кілька яскравих пакунків. Серед них один – підписаний моїм почерком. Після кількох слів привітання та перерахування адресатів, яким ті добрі слова та презенти мають дістатися, ламкі літери складаються ще у два рядки: «Ромо, не хвилюйся. Мені треба трохи прогулятися. Скоро повернуся».
Останнє речення – нахабна брехня.
І зовсім неважко передбачити смішки друзів Ромки:
– А що? Мала підросла і, певно, зараз зустрічає Новий рік із кавалером. Ну що, вип’ємо, щоб ми зустріли не гірше?
Може, Ромка навіть пообіцяє тому кавалеру «якщо шо» у новому році ноги повисмикувати. Так, Роман – непоганий брат.
Інша справа, що я – не зовсім гарна сестра.
Бо мені справді «треба» відлучитися. Коли була зовсім малою, думала, що таке буває як не в усіх, то у більшості: звідкись з’являлося непоборне бажання просто встати і піти. Майже не чутний голос, інколи вкрадливий, інколи надто різкий, майже грізно нашіптував, силував – «йди, йди, йди». Думала тоді, що більшість людей навчилася не слухати цього поклику, відкараскуватися від нього плеєрами, порожніми балачками, набридлими звуками телевізорів, буденними справами, як миття посуду чи прасування.
Згодом зрозуміла: тут справа не в «умінні відкараскуватися». Просто Я – напівбожевільна.
Однак, оте «треба і піти» навіть у мене буває різне.
Бо зараз я не боюся замерзнути чи впасти і зламати ногу. О ні, такі звичайні людські неприємності не для мене. Не зараз, коли отой поклик всередині