клав на поріг солодощі та квіти, знав, що вона любить, з ким дружить. Точно! Він має знати, де живе подруга доньки, обов’язково має знати. Хто ж тоді, як не він?
– Ілля?
Дитячі очі розширились, а потім розгублено втекли кудись вбік.
– Це я.
Жінка поруч насторожено відсторонилась:
– Що вам потрібно від мого сина?
– Мамо, це тато… Оксани.
– Вибачте. Я не затримаю. Мені потрібна адреса Віки, з якою товаришувала Оксанка.
– Віка Бобренко? Так вона ж поруч з парком живе, он отой жовтий будинок, другий під’їзд, перший поверх, квартира вісім.
Жінка, оговтавшись, перепросила:
– Пробачте мене за таку нездорову реакцію. Просто все це… словом… Моторошно якось, та ще й не знаєш, чого чекати. Прийміть наші співчуття. Оксанка… була надзвичайною дівчинкою, принаймні для мого сина. Ілля ці два тижні тільки й робив, що просив і просив привести до цього озера, де… де…
– Я ромашки хотів покласти… щоб їй не так страшно було.
– Сину, та що ти говориш? Оксанки там нема, вона… вона…
Анатолій здригнувся:
– Нічого… У вас росте справжній мужчина. Пишайтесь ним.
Присів, зазирнув до карих зіниць й відчув заздрість: скільки ось цей серйозний хлопчина знав про його дочку, тоді, як її батько…
– Спасибі, друже, – і вже коли дивився їм услід, прошепотів: – Ромашки вона, справді, любила найбільше.
Анатолій стояв біля під’їзду вже добрих півгодини, дивився на вікно, заслонене мереживною фіранкою, і ніяк не міг наважитись відкрити вхідні двері. З кватирки виповзали запахи смаженої картоплі й риби, чулося бряжчання посуду, рівні кроки господині, по телевізору йшла трансляція футбольного матчу. Звичний вечір звичайної сім’ї. Ось так затишно могло бути й у нього, затишно і спокійно. Але ні.
– Вам кого?
Двері відкрив лисуватий чоловік у м’ятих штанях.
– Ваню, хто там? Ой, ви? О Боже! Заходьте. Ваню, це тато Оксани Кравченко. Та не стійте на порозі, проходьте.
– Я… я на кілька хвилин всього. Розумієте, мені б з Вікою поговорити.
Господарі стривожено перезирнулись й стали схожі на дві натягнуті струни – торкнешся і враз обірвуться.
– Та ви сідайте, – запропонував чоловік. – У ногах правди нема. А про що саме ви хотіли поговорити з Вікою?
Жінка вимкнула телевізор. У квартирі одразу ж запала тиша, здавалось, будь-які слова могли завдати фізичного болю, й від того хотілося просто мовчати.
– Розумієте, Анатолій, Віка… вона важко переживає те, що сталося з Оксанкою. Дівчатка дружили, дня не могли одна без одної, і тут… Віка сховалась у собі. Мовчить, плаче й мовчить.
– Я не хочу їй зашкодити, але, зрозумійте, вона – єдиний свідок того, що сталось. Я маю дізнатися в деталях про все. Що вони робили того дня? Як зникла Оксанка? Хто знаходився поруч? Словом, все, що може допомогти у розслідуванні.
Господар квартири закивав головою:
– Ми розуміємо, але… Віка розповідала про…