Щоби там між ними не було, зле чи добре, але матері його на дружину горлати зась. То моя сім’я, а ти у своїй репетуй, так Василь каже. Допомагає, хоч і не завжди.
Та чоловік далеко. І діти теж. А вона, правду мовити, вже скучила за ними. За всіма. Хоч і зраділа, грішна, спочатку, бо ж не думала, що так надовго цей ремонт затягнеться. Вирішила – ну, півгодини, ну годину нехай. Посидить у тиші, відпочине… про щось хороше подумає. Про дрібничку якусь, як та помада, що її Ксеня бачила в місцевій галантереї. Ох і гарна, аж сяє! І червона, як півнячий гребінь. Але дорога. Сорок гривень. Чи навіть п’ятдесят? А коли в тебе троє дітей, кожен гріш щось та важить. Та й куди нею мазатися, тією помадою? Для кого? Для Василя, що вже, певно, в губи її хіба у труні поцілує? Чи затим, аби баби в селі сміялися? Ні, немає резону їй губи мастити, та ось біда – все одно кортить. Хочеться згадати юність, себе, довгоногу, струнку, і сині очі Василя – у них були кохання і ніжність…
Ксеня зажурилася, наосліп запхала непотрібний телефон у потерту дерматинову сумку. У неї завжди все добре на зле обертається. Вона з тих сіромах, що хочуть найліпше, а виходить… нічого не виходить. Усе сходить нанівець. І хоч плач, хоч кричи, а хоч гопки скачи, а змінити те не в її силах. Видко, так їй Бозя присудив – жити та й умерти, і не заплаче ніхто…
– Не переймайтеся так. Я гадаю, скоро вже поїдемо.
Ксеня підняла голову, спробувала усміхнутися – від незвички було важко, але з третьої спроби вдалося. Говорив той пан, цибатої муж, що за неї заступився, і дивився тепло, співчутливо. Ксеня зашарілася – до таких поглядів вона не звикла. Добре вбраний, ставний чоловік, у костюмі та при краватці, у блискучих чорних мештах, на депутата схожий – а він що забув у розбитому нанівець мікроавтобусі? З «Мерседесом» своїм переплутав?
– Це все Юля, – сказав чоловік, хоча Ксеня ні про що його не питала. – Через неї я тут. Я машину продав, щоб готівку зі справи не виймати, і придбав хату в Зоряному, невелику, усього два поверхи. А нової автівки не купив, не встиг просто… може, згодом.
Не встигла Ксеня як слід перетравити заяву про невелику двоповерхову хату – таких котеджів у Зоряному було три, а один – з нею по сусідству, як чоловік продовжив:
– Ви не думайте, вона хороша, Юля. Ми вже так давно разом… я її кохаю. Просто вона… ну, сама не розуміє, що робить. Як дитя мале. Ми знайомі зі школи, з першого класу. За однією партою сиділи, я хворів дуже, і до школи у вісім років пішов. А вона – у шість. Вона, знаєте, весь час побивалася через зріст… казала: «Я усім впадаю в око, але ніхто мене по-справжньому не помічає. Ніхто мною не цікавиться». Потерпала від цього. А ось я помітив. І зацікавився. Вона…
– Вона робить вам боляче, – вирвалося в Ксені, і жінка злякалася. Не її це діло, і, якщо дядько гаркне, то матиме рацію. Так і треба. Він…
– Так. Вона завдає мені болю, а я – їй. Це буває, коли кохаєш. Я без неї не можу, справді. Хоча й доведеться. Уже скоро. Бо дозволити їй… я не можу! – він приречено махнув рукою і рушив назустріч дружині.
Лідія стояла, похитуючись,