напрямку. Так безліч разів. Павло, здається, забув про свого прутня, бо цілковито поринув у довгий солодкий поцілунок межи моїх ніг. Мені мало його язика, мало пальців, якими намагається собі допомогти. Нічого, абсолютно нічого не може зрівнятися з насолодою входження його випещеної-вилюбованої мною плоті.
Лягаю на спину і даю йому право ввійти в мене. Так уміє тільки він один. Владно, рвучко, хмільно.
Іноді мені видається, що Павло мене ненавидить – з такою настирливістю, затятістю, силою він входить у мене, виштовхуючи на берег насолоди. Здається, тієї миті нічого важливішого у світі від насолоди, яка от-от прорветься і заполонить собою моє тіло, мене саму, весь світ, не існує і не може існувати.
– Доброго ранку, коханий… – Лише зараз розплющую очі.
– Доброго ранку, люба… – Наче крізь сон.
Він лежить поруч – великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдячний поцілунок у плече, що найближче до мене.
Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебування в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, трималися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.
– Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?
Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.
– Ти про що? – вдає, що не розуміє.
– Про тебе і твою дружину.
Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.
– Ти мусиш?
Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.
– Так.
Павло розчаровано зітхнув.
– Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічого нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, – розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.
– Я так більше не можу. – Це правда.
– Я знаю.
– І що?
– З чим?
– З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?
– Не знаю.
– А що ти знаєш?
– Що мені з тобою добре.
– І це все?
– Так.
Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими потоками течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Павло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він приречено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивиться в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.
– Тобі краще?
– Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схопити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…
– Добре, що ти цього не робиш.
– Ми можемо бути разом?
– Ми