речі, правду кажучи, ніколи не викликали в мене ні невдоволення, ні злості. Я просто запам’ятовувала всі промахи шефа, бо давно вже собі постановила: якщо буду директором, то такого безглуздя уникатиму.
Вирішила ще трохи посидіти. А раптом когось знайомого зустріну. Чи з кимось познайомлюся. Ось уже два роки, як я повідлякувала і розгубила своїх друзів.
– Ти з нами їдеш? – телефонує шкільна подруга.
– Куди? – мляво, бо й так знаю, що нікуди не поїду.
– Що з тобою, ти ніколи не питала, куди і коли. Завжди мала одну відповідь – «так». У тебе все гаразд?
– Так. Усе добре.
– Їдемо у Свірж – святкуємо мій день народження.
– О-о-о, – протягнула я, бо геть-чисто забула про це. – Вітаю! А з поїздкою ще не знаю, роботи багато, – не кліпнувши оком, брешу я в трубку.
Уже два роки я це роблю мало не щодень. Брешу себто. Навчилася.
– Як знаєш. Якщо надумаєш – телефонуй. Завжди раді тебе бачити, – поспішає закінчити розмову Ірка.
Клацнуло у слухавці. «Вона непосидюча», – кажу сама до себе, наче виправдовую її поспішність. Та хіба ж вона мала забути про свої уродини[3] і допитуватися, чи справді в мене все гаразд, чи дійсно я не хочу з ними їхати, чи, може, таки чогось не договорюю?… Це не перша розмова, яка закінчується порожнім клацанням у слухавці. Я давно ні з ким нікуди не їжджу, давно нікуди не виходжу з дому, бо що, як раптом у Павла з’явиться трохи часу і він захоче мене побачити, а я з друзями біля замку і мені весело?…
«Ти сама зробила свій вибір, дівчино», – почую я наступного тижня. У якийсь момент вирішила, що він. Ніяких друзів, жодних подруг, тільки він. Як же мені мусило бути зле, гірко, непроглядно тужно, аби прийняти таке рішення. Донині дивуюся.
Десь дуже-дуже глибоко всередині розуміла: те його «життя нарізно», та сепарація може закінчитися для мене повним провалом. Я ніколи не бачила його дружини, хоч надто часто про неї чула.
Ми з Павлом однокласники. Я знала про нього, а він про мене таки чимало. Не знаю, як то вийшло, але в школі ми особливо одне одного увагою не балували, а от недавно зустрівшись…
– Ти як? – він, усміхаючись.
Він умів усміхатися. Огортав своєю усмішкою, наче брав в обійми і гойдав тебе, гойдав, допоки тобі не паморочилося в голові і доки ти… не опинялася в його ліжку. Або у своєму разом із ним.
– Я згодна. – Навіть не робила спроби боронитися.
Навіщо себе обманювати?… У мене вистачало сили й розуму визнати себе цілковитою дурепою. Тоді я переживала страшну депресію, викликану невдалим коханням. Та ні, кохання не буває вдалим чи невдалим – бувають дурепи, які пхаються туди, де їх ніхто не потребує…
Мені раптом кортить, аби та дівчина, наче з фільму, повернулася й сіла за мій столик. Упевнена, ми б із нею потоваришували.
Це вдруге я бачу жінку, краса якої мене справді схвилювала. Вона залишила по собі приємний присмак у вигляді шлейфу дорогих парфумів.
Уперше я побачила таку, тільки трохи старшу (а може, то я була молодшою), у нас на вулиці. Пам’ятаю, ми втрьох – я, мати і батько – чекали біля