Олесь Ульяненко

Вогненне око


Скачать книгу

що чоловік… Пить би менше йому було… Може б, і встиг до прибуття водолазної команди… Ну, то не наші діла!» – Його покликали до телефону: «Тьху, моя б воля, поперерізав би всі дроти на світі». – «До того йдеться». – «Да пшол ти…» – це до асистента… І, стягуючи гумові рукавички, він слухав шелесткий, повний відчаю голос Віталія; доктор завченим рухом обтер об халат руку, буркнув у трубку: «Ну, приходь, холера б тебе взяла… Чекаю на виході біля цього скотомогильника…» – Він поклав трубку, розпачливим поглядом кинув у вікно: практикував він у чотирикутній сірій будівлі, котра нагадувала безліч сірникових коробок із здертими наклейками, без ладу зліплених нашвидкуруч; що рятувало становище, то це широкі вікна, щоправда, запацьорені; лікарня вивищувалася біля самісінької вилинялої смужки шосе, і дорога проводила межу між кварталами злидоти, де кушпеліли вигаслими вулканами смітники, і заможними будинками, що починалися приватними дво-триповерховими, звідки виповзали пересмуговані бантами ветхі бабусі з болонками. «Я вот Реді покрасіла… Он у меня умний мальчік…» І таке інше. Бездомні пси промишляли біля трупарні, на нижніх її поверхах. Доктор, перед тим як почати роботу, проводив скальпелем у повітрі, робив глибокий вдих і затуляв очі. Для чого воно йому? Може, задля розваги. А мо', зиск мав із того. Невідомо, що у людини в нутрі, а докопатися до душі – марна справа. На шматочки поріж, перешаткуй покійників. Мертвому ні жарко, ні холодно. Небіжчик і в Африці небіжчик. Тож при зустрічі з Віталієм він розпачливо прощався з ним, слухаючи, як той, захлинаючись, гидливо роздуваючи ніздрі, зіжмакуючи чоло од солодкого трупного духу впереміш із хлоркою і формаліном, розповідає здушеним голосом, як обкрадають, дурять бідолашний народ. Де справедливість? Цент до цента, долар до долара збирають емігранти, а все процвиндрюється на дочок, щоб запхати у престижний університет, на дачі, на… Шмулєвич звично подляком хихикнув: «Ет, ходімо пройдемося. Тут не місце для розмови…» – взяв за руку і повів довгим коридором трупарні, де в ряд або буртом, з розколотими, мов горіхи, черепами, звісивши руки й ноги неправдоподібно фіолетового кольору, лежало вительбушене те, що колись називалося людиною. Віталій пересмикнувся: його знудило. Шмулєвич скрушно похитав головою, додавши: «Ти не видумуй, братику, не видумуй того, що до тебе давно придумане…» – «Вони… Вони… Вони…» – більше хлопець із себе видавити не міг. Шмулєвич чемно запропонував стільця, накинувши йому на плечі вижовклий халат, і студент лантухом упав, підібравши ноги, блюючи на заляпані згустками крові кахлі. Якоюсь млістю розібрало доктора Шмулєвича, – він дивиться на куряву смітників, на багатоповерхові квартали, відтак рвучко зриває

      халат, махає через плече Віталію, і вони, поминаючи розплилі обличчя трупів, що проводжають їх нерухомим поглядом у спину, скочуються обшарпаними східцями, розлякуючи методичок, медсестер, п'яних лікарів.

      Уже за годину вони їхали електричкою, що зупинялася