я дурепа! Треба було приготувати щось інше… До ліжка ВІН доніс мене на руках, бо я вже не могла йти сама. Печінка ниє досі. Але тепер я знаю, що ВІН не любить яєць і бутербродів. Наступного разу маю бути обачнішою».
Далі йшло сторінок зо п’ять з одноманітним – «Я щаслива».
І наступний запис: «Я не вмію вбивати те, що ворушиться і дихає! ВІН зареготав і сказав: візьми молоток і шарахни її по голові! Але ж вона – жива! Вона відкривала рота і хапала ним повітря. І дивилась на мене. О, як вона дивилась на мене… Певно, я дійсно ні на що путнє не здатна. Бідний, бідний, ВІН зробив поганий вибір, ВІН шкодує. Я винна в цьому. Я не виправдала нічиїх сподівань…»
Після цього запису було ще кілька сторінок, котрі перелічували всі постулати нашого Статуту – «Вдячність. Терпіння…» і таке інше.
– Вона там, певно, з’їхала з глузду! – зневажливо знизала плечима Рів.
– А може, вона й була божевільна, тільки ми цього не помічали… – додала Іта.
У мене пересохло в горлі, і я промовчала.
А Ліл перегорнула останню сторінку.
Там почерк взагалі був жахливим! Це було звернення до пані Директорки:
«Дорога пані Директорко!
Прошу мені пробачити, що була поганою ученицею і чогось не зрозуміла. Але я виконую всі пункти нашого Статуту. Я намагаюся бути щасливою і зробити щасливим свого чоловіка, що є головною метою кожної з нас. Але у мене не виходить! Я нічого не розумію. Я весь час переглядаю конспекти з наших чинних предметів і намагаюсь поводитись відповідно до всіх вправ. Але з кожним тижнем худну на кілька кілограмів. Мої руки і ноги вкриті синцями, а голос зовсім пропав. Почало випадати волосся – лікар сказав, що то «на нервовому ґрунті». Але я не нервуюся! Я намагаюсь лише чесно виконувати свій обов’язок. Стримую емоції, відчуваю вдячність, мовчу, усіма думками, діями, тілом і душею віддаюсь принципам Служіння. Можливо, це і є щастя? Допоможіть розібратися! ЗАБЕРІТЬ МЕНЕ ЗВІДСИ ХОЧ НА ДЕНЬ!..»
– Це ще не все, – сказала Ліл, прочитавши останню фразу і дістала з теки аркуша, віддрукованого і завіреного печаткою та якимись підписами офіційного листа.
Читати віддрукований текст на кількох аркушах гарного крейдяного паперу було легше.
«Заява Алекса Струтівського, віце-президента компанії «Струтівський-старший і Ко» – пані Директору ЛСД Вадченко Ганні Анатоліївні…»
Це ж треба! Ми аж роти порозкривали: виявляється наша пані Директорка мала ім’я і прізвище! Але ми ніколи не знали ані її імені, ані імені вчителів.
Ганна Анатоліївна Вадченко…
– Гав… – тихо промовила Мія.
– Що? – не зрозуміли ми.
– Нашу пані Директорку звуть… – тут Мія ледь не втратила свідомість і вимовила пошепки: – Гав…
– Мовчи, дурепо! – розсердилась Рів. – Забудемо про це раз і назавжди.
І ми продовжували читати.
«Я, Алекс Струтівський, взяв шлюб із вихованкою ЛСД Рожко Тамілою Устимівною з метою утворити родину – за власною волею і бажанням,