руки, зашепотіла – наче кров із судин вирвалася – слабко, відривчасто, гаряче.
– І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…
Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:
– А де Стас?…
– Поговорімо про головне, Лідочко… – обережно мовила мати.
Ліда завмерла. Руки під простирадлом – до живота. Мацає його, мацає. Брови звела, не словами – думками вголос:
– Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потім – що? Куди? Хочу побачити…
Урвалося. Заплакала. Іветта Андріївна хитнулася, ніби перед нею хто сокирою розмахував, повільно поклала руку на плаский Лідин живіт.
– Ти ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко, – прошепотіла. – Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаєш потім мої слова…
Ліда вчепилася обома руками в Іветтину долоню і вже ридма. Тієї ж миті в палаті виникла медсестра, вколола снодійне. Спи, бідолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.
Наступного ранку, коли медсестра знову з’явилася в палаті зі шприцом і попросила пацієнтку випростати руку, Ліда сховала руку під простирадло і досить упевнено сказала:
– Не треба. Облиште мене…
Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як двері знову відчинилися, і Ліда наперед знала: зараз прибіжить лікар чи навіть завідувач відділення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберігати здоровий глузд, лікуватися…
Проте до палати увійшла Зоряна Шошак.
– Біг мій! Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти вражено.
Ліда так зраділа, ніби їй хто кусень свого щастя відламав. Уразилася – що ж це? Вона може радіти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животі? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сідай, сідай… І раптом мовила:
– У мене є брат… Уся справа в цьому. Розумієш, Зорянко?
Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:
– Не розумію…
Було в Ліди дві таємниці.
Одну з них вона сама намагалася забути – раз і назавжди. Про другу – дивного брата Платона – розповідати будь-кому раз і назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Ліда, то вагомішими здавалися їй материні аргументи: чужі люди ніколи не зрозуміють і не підтримають відчайдушного бажання родини вберегти Платона від підступності світу. Та того дня, прикута до ліжка не болем – горем, вона раптом, несподівано для себе, заговорила про Платона.
Він народився, коли Ліді виповнилося дев’ять.
– Щастя час! – усміхнулася.
Вона так раділа, що няньці Ангеліні часом вартувало нервів відігнати дівчинку від немовляти. А мама, навпаки, усіляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тільки вимагала мити руки, перш ніж торкнутися малюка, і казки поперечитувати – щоб переповідати їх, а не з книжки читати.
Спочатку