більше подобається робити це безплатно?
– Маячня! Я ніколи…
– Мене це не цікавить.
– А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?
Іветта посміхнулася скептично.
– Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…
Стас зрозумів – не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?
– І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.
Іветта задумалася.
– Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.
«Як?! А гроші?!» – ледь не зірвалося зі Стасового язика.
– А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається – власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?
– Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…
– А я? – вихопилося в Стаса.
– …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…
– А я? – підозріливо повторив Стас.
– А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.
– А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!
– Тож домовились?
– Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? – запитав Дезінфікатор.
«Будуть гроші! – подумав. – А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»
Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.
Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй – як на сповіді.
– Я направлю вас до невропатолога, – сказала літньому чоловікові з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.
Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.
– Я те заспокійливе щодня… Чашками…
– Це ви дарма! – насторожилася. – Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?
– Жінка…
– Тобто?
Чоловік усміхнувся.
– Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.
– Не бачу зв’язку.
– Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені – чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг – чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить,