добре…
Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам не повірила – геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка в’ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.
– Це… ти? – спитала Майка крука.
– Йа-а-а-а… – здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі, ні з місця.
– Ну… то заслужив! – Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.
Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив гостинець, примостився з ним на грушевій гілці.
– А ти розумний… – Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі від дівчини.
Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвір’ї? Коли? Чому не чула? Спала?…» Значить, хтось, як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі…
– Санджив! – психонула. Хто ж іще?! Ну… Добре! Начувайся!
Вийшла на вуличку – ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни розділовою лінією між небесами й землею. Повітря – пий! Краса… Оминула живі хати, колодязь, жовту хату покинуту – попереду ліс стіною. Цікаво, оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?
Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами – хрусь-хрусь, білки помаранчевими цятками – аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися, попідхоплювалися, залопотіли…
– А оленів… щось не видно. – Сунула лісом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.
Посеред дерев удалині промайнула темна тінь.
– Ой, мамо… – Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дійсно олені?…
Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не купити!
– Привіт! Проходь… – Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку, аби стукнути у двері.
Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику рись, – сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.
Перелякалася, відступила на крок.
– Не діждешся! – кинула зухвало. – Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!
– Тобі дуже не вистачає сексу, – сказав Санджив.
– Мені?! – здивувалася Майка.
– Безперечно.
– Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити.
– Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?
– Нащо?
– Щоби творити. У тому сенс життя, – усміхнувся. – Та проходь, прошу.
– А тварюка твоя… на мене не кинеться? – Майка переступила поріг, насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.
…Барлога Санджива скидалася на тепле літо – у великих пластикових горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали простір пахощами. По підлозі