Принц, цяця така – то твоя буде.
«Фетишистка», – подумала Ліза. Може, це й була розв’язка.
…Ніби проговорили цілу вічність, а тільки більше понапліталося загадок. Буває, люди вже і стомляться, і розуміють, що необхідно засинати, та все ж не можуть перервати розмову, перекидаючись словами в темряві. Марта ніби притихла, але за диханням чутно було, що не спить – замислилась.
– А мені насправді чашечки шкода. Такі плямисті чашки з корівками у Швейцарії продають. Це був сувенір, так?
Ліза насторожилася. Але ж до біса спостережлива ця дівка!
– Ти вгадала – сувенір. То був подарунок. Та мені його не шкода.
– Значить, умієш не обтяжувати пам’ять всякою фігнею. Ти молодець. А я тягаю за собою все добро, ні з чим не можу розпрощатися, архівую, бережу…
– Артур любив робити мені подарунки. Він іще дзвіночка зі стрічкою із Цюріха привіз, такого за формою, як коров’ячий. А стрічка – з орнаментом традиційним. Знаєш, яка цікава традиція пов’язана з тими дзвіночками?
– Розкажи.
– Коли хлопець одружувався, він проходив селом з «прощальним дзвоном» – великі дзвони на палиці, схожій на коромисло, рахували останні години його «вільного життя».
– Ха-ха! То це був натяк?
– Не знаю, але якщо й так – то натяк невдалий. Він добре знав, що я не в захопленні від таких алюзій.
– Прорахувався, значить. Але не треба згадувати колишніх проти ночі. Було – відбуло.
– Та взагалі, з того, що відбувається останнім часом зі мною, враховуючи сьогоднішній день, оповідання зробити можна.
– Яке поступово може перейти в роман…
– Як це – в роман?
– А ти хіба не знаєш як? – Мартин голос пожвавішав. – Так, як студенти роблять із курсової – дипломну, а з дипломної – дисертацію. Чи не тобі краще це знати?
Ліза відчула себе ніяково від такої вражаючої проникливості. Вона ніби протверезіла, і нашатирем вдарили в голову думки. «Що я накоїла? Як житиму тепер? Де ховатимусь від усього? Може, я стала жертвою підступного гіпнозу?» Та все ж треба було якось засинати. «Вранці, все вранці владнаю».
– Добраніч, Марто.
– Добраніч. Солодких тобі снів.
Ліза та Марта летіли в Прагу ранковим рейсом о 7. 45. Добралися до Шереметьєво-2 автівкою і дочекалися представника фірми з їхніми документами. Потім пройшли всі необхідні формальності. Коли літак почав виходити на злітну смугу, Ліза міцно стисла Мартину руку – вона мала вперше піднятися в повітря. Марті довелося докласти чимало зусиль, аби зламати Лізину впертість і переконати, що Прагу таки варто побачити. Насправді це міг бути і Люксембург, і Скоп’є – місто не мало особливого значення. Потрібно було примусити Лізу летіти. Її приховану паніку було помітно ще в аеропорту. «Хоч би все склалося добре, хоч би не почалось…» – так думала кожна з дівчат. Стюардеси рухами, плавними, як у стриптизерок, пропонували напої, потім сніданок; пілот кумедно калічив англійську. Знизу пропливали Вітебськ, Лодзь, Варшава. І серце Лізи поступово уповільнювало ритм.