сердься на нас, але поки не замиришся із своїми батьками й не матимеш від них дозволу, то ні про яке сватання й не говори, щоб і люди з нас не сміялися!»
«Ми хоч і бідні, – відступивсь до порога твій батько, – але гордість теж маємо й не накидаємося дуже собою!»
А ти, Міловице, тоді вже й уголос заплакала.
«А ти – цить мені, не плач і не журися, моя бідна дитино, – підійшла до тебе й погладила по голові мати, – не одні Чуйки на світі, перекажи це своєму батькові, – повернулася в бік Ілька, – віддамо Міловицю заміж до хороших людей, що й вам не рівня!»
«Тітко Горпино, я вас дуже прошу», – почав проситися Ілько.
«Йди! Йди, Ільку, з нашої хати! Не хочуть нас, то й ми не хочемо!»
Тяжко зітхнув тоді Ілько та й вийшов надвір…
Через вікно, либонь, Ілько чув, як у хаті плачеш ти, Міловице.
На вулиці притулився він головою до стіни й ще трохи чекав, що ти вибіжиш за ним услід. Ти й поривалася, Міловице, але мати тебе зупинила: «Ану мені з хати ні руш! Бо прокляну і тебе, і його!»
Пам’ятаєш, як цілий тиждень сиділа ти зачинена в хаті, бідна Міловице, й вислуховувала материні прокльони в бік Чуйків?
Ілько теж чомусь більше не приходив…
«Оце вони всі такі, чоловіки, – товкла одне й те саме твоя мати. – Ти думаєш, Міловице, що у нього будеш одна? Та Ілько вже давно знайшов собі дівку і багатшу, і кращу! Вже Текля з Ксеньом сміються, показуючи пальцями в наш бік. А ти, дурна, плач і дохни! Немає, дитино, щастя без багатства! Плюнь ти на Ілька й забудь його навіки! І поки ще не пізно, поки ще не рознесли по селі чутки про це сватання, схаменись та й приймай хліб від Стаська. Хлопець і багатий, і здоровий. Стаськова мати не гне кирпу від нас, а хоче тебе за невістку! Ти ж, Міловице, будеш у них як сир у маслі кататися! У Стаськових батьків і корови, й воли, і вівці. А хата ж яка, бачила? А садок? Та ще й коло худоби у них наймит робить. Не будеш повік бідувати!» – вмовляла.
«Я, мамо, люблю Ілька і більше ні за кого заміж на піду!» – ти все плакала.
«Любов, дочко, швидко минає! Подивися на мене, на мої чорні руки! – тицяла ще не стара мати покрученими пальцями перед твої очі. – Думаєш, що я не любила твого батька, як ішла за нього заміж? Любила! А де тепер та любов? Якби дівкою мала розум, то не бідувала б тепер так тяжко. Ти ж чуєш, що у нас в хаті від світанку й до поночі одна гризня?! Оце те, що через бідність від любові й осталося. Не хотіла я колись іти за Ксеня, Ількового батька, бо полюбила Кіндрата! То тепер тяжко жалію… Але ж нічого назад не вернеш. І не простить мені Ксень ніколи. А мені й соромно було зразу йому на очі показуватися, така я від роботи тяжкої й від злиднів зробилася. А він свою Теклю на високому возі возив та одягав її в нового кожуха й у хустини червоні… А я стидалася своїх босих ніг і сірої хустки. А як не було у мене гарної одежі, то й сердилася я на чоловіка, і почалася між нами гризня, сама тепер бачиш. Оце тобі, дочко, така любов…»
«Та ж Ілько – то не його батько, й не бідний він», – казала ти матері.
«Вже ж – не його батько! Але не будеш ти, Міловице, гарно жити з Ільком, як не захоче його батько, а він не хоче…