Намалюй! Плачу, скільки скажеш.
І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения ХХV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і – рраз! – вирвав звідти своє фото.
– На, бери. Зараз ще й гроші дам.
Леська зразу ожила і нахилилась вперед.
– Які гроші? – кажу. – Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.
Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?
– Він намалює, – говорить вона. – Він справжній талант. Одного разу як намалював мене – ви не повірите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…
Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.
«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:
– Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! – А тоді до мене: – Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!.. А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!
– Який ти в біса руский? – озвався старий.
– А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…
І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.
Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться.
– Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!
– Він п’яний, – кажу я, – лиши його.
– Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.
– Ми вже йдемо, – каже старий. – Вже йдемо. Він просто дурак.
Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою – мовляв, вийдем.
У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?
– Ну що? Як ми з тобою домовлялися?
– Не розумію, про що ти.
– Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті – шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться.
– Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?
– У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.
– Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.
– Проблема елементарна: твої лялі «поставили»