так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сірих мочарів. Там ще родили велетенські лопухи, широкі та міцні, як у доісторичну епоху. Ото там і відлинювала частина непутящої братії, що здебільшого складалася з людей, які не хотіли працювати у колгоспі, а на більше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичів та знайомих; віри у кожного другого, якщо і не в кожного першого, було, напевне, не більше, ніж у качконоса, а може, шанси їхні зрівнювалися. Але і це стверджувати – то віддаватися на пошук фантазії, що загалом у таких пікантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це те ж саме, що шукати сенс у житті. В житті немає ніякого змісту, він, по всьому, існує у Господа Бога. Тільки це може бути життям. І тільки Всевишньому підвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє і дурне, повне терзань, глупих надій на краще. На позір – смердючі вигрібні ями ілюзій. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосімейки. Він вбачав Господній промисел, але не вірив, що провина його лежить не так близько і не так далеко від правди, що кипіла і переливалася оманливо і щасливо за вікнами.
Тож Лаврентій навідався до тієї буколічної місцини, де качки поважно, не боячись люду, колись плавали водоймищем, але відтоді, як об’явилася братія, ігумен з подивом про себе зазначив, що живності не те щоби поменшало, а вона геть позникала, наче на подвір’ї не кінець двадцятого століття, а глибокий кайнозой чи насувався черговий льодовиковий період. Напевне, причина була зовсім у іншому, так думав собі Лаврентій, підкасавши рясу, пробираючись куширами. Братія якраз займалася «мар’єне», тобто возлежала на пахучих травах, які по праву належали монастирським козам: на кількох імпровізованих вертелах смажилися пернаті та безпечні мешканці водоймищ. Людина часто платить за віру, але за що розрахувалися безсловесні тварі, невідомо. Один прикрий факт змусив Лаврентія взятися до зброї. Зазначимо наперед, що він би так і блукав у сутінках, аби не старий російський православний звичай місяцями не приймати ванни, любити вошок і всяке там, чого братія дотримувалася і досить дотошно виконувала, отримуючи від цього вельми приємну втіху. На місці їхнього скопичення, де вони розкладали рябі від бруду та лепу тіла, завжди зависали густим стовпом зелені мухи, які в народі чи в зоології називають м’ясними. Ці падлючі тварі полюбляли терзати плоть страждущої братії, що гуцикала на м’яких травах і, трусячи бородами, прикладалась до трилітрового слоїка з каламутною рідиною виготовлення клятої Лукашихи. І це б нічого, бо Лаврентій був людиною зовсім не вузьких життєвих правил і умів розуміти, і умів прощати. Тільки одне: братія уподобилася до зв’язку, що в літературі і в колах, де доводилося кому спілкуватися, називався содомським, а по-простому, то це коли мужчина мужчину дрючить у задницю. З жінками трохи простіше. І зараз вони вподобали миршавого і прищавого послушника,