Шпірковська – тиха, поважна і передбачувана. Але вона залишилася в польській школі. А от куди поведе їх пан Тарас Кіт, ще не знати. Нестарий чорнявий чоловік у темному костюмі обвів поглядом принишклих дітлахів й усміхнувся у вуса.
– Ну що, діточки мої любі, будемо навчатися мови і звичаїв свого народу?
Тиша у відповідь. Лиш приглушений голос ззаду:
– Цо то ма значиць «діточки»?..
– Дзєці, вар’яте… – шепіт у відповідь.
– Ви є внуки і правнуки козаків – тих славних людей, які добре билися за свою державу, – старанно підшукував слова пан учитель. – Зараз вона поневолена, але скоро відновиться знову. То як називається наша країна?
– Ну, скажи ти, – звернувся пан Кіт до Тимка.
– Наша країна назива ся Польска, – встав хлопчина.
Пан Кіт чогось зітхнув і походив у задумі по класу.
– А тобі добре тут жити? – запитав несподівано.
Тепер задумався Тимко і решта класу. Пані Шпірковська ніколи такого не запитувала. Тільки читання і задачі.
– Я… Я не знаю, пане научителю, – розгублено мовив Тимко. Кутики його вуст зрадницьки затремтіли. – Певні, же так… Я навіть їв нині… Хліб зі смальцем… То єст добре, бардзо добре…
– А хто ще скаже, як йому тут живеться? – учитель обвів поглядом клас.
Насторожена мовчанка у відповідь. Пів сотні дітлахів напружено думали, що хоче почути вчитель. Батьки наказували дурного не відповідати. Але те, що запитує пан Кіт, щось не під силу нікому. Вчитель потер лоба. Схоже, один таки допер…
– Так, давай, скажи. Як тебе звати?
– Влодко Брановський. Прошу пана вчителя, а жити добре – то як?
– Жити добре – то бути ситим, мати роботу, говорити своєю мовою, мати свою країну і щоб тебе в тій країні чули й шанували. І що з того всього ви чи ваші батьки маєте? – вчитель знову ставив прості важкі запитання.
– Ніц… Ніц нєма… – пролунали несміливі голоси.
– А що з того, як ви думаєте, є найважливішим?
– Їсти…
– Ні, мої дорогі учні, ні. Їсти – найважливіше для худоби, яка стоїть у хліві, – вчитель говорив схвильовано і впевнено, – а для людей на першому місці має бути власна держава. Але є ще одне, без чого нема держави… – вчитель обвів строгим поглядом принишклих дітлахів.
– … пістолі? – прохопилося в Степана Дідича. – Мій батько казав, що у світі люди з пістолями командують.
Вчитель усміхнувся:
– Твій батько має рацію. Але отут, у нашій школі, вашими пістолями має стати українська мова. Так, так, мова! – перехопив здивовані погляди дітей. – Народ починається з мови. Поляки мають Польщу, німці – Німеччину, а ви – українці і маєте свою Україну. Сьогодні Україна, як і Польща, не є вільна, проте буде, якщо ви того схочете. Тоді й будете ситі!
– Ну, як там школа й новий вчитель, Степане? – спитав Йван за вечерею.
– Пан Кіт сказав, що ми не русини, – жваво переповідав син, – а українці. Він говорить так, як отець Ярко