за нього. Ця розвідка коштувала йому численних чвар, проте нарешті привела до розгадки таємниці: смисл пророцтва полягав у тому, що насправді жодна людина не є мудрою. Бог прислужився Сократові як приклад того, що найрозумнішою є та людина, котра, як він, усвідомлює те, що вона нею не є, тобто не є експертом у жодному знанні, що стосується «найважливіших речей» (ta mégista).
Отже, Сократове «велике незнання», незнання того, хто не є мудрим та при тому й не вважає себе таким, є «людською мудрістю», тобто визнанням, що її власне (людське) знання не варте нічого порівняно зі справжнім знанням (божественним). Це, природно, не означає, що Сократ не знає нічого: як усі, він є обізнаним у звичайних речах, знає, наприклад, що молодий Теетет є сином Ефронія із Суніону; крім певної послідовності моральних переконань, зокрема, те, що вчиняти несправедливість завжди погано. Навіть якщо пізніше, у добу еллінізму та в римську добу, сократівське ставлення буде втілено у форму парадокса, що згодом став звичайною фразою, «знати про незнання»[23], формулою, яка ніколи не трапляється в античних джерелах.
Розв’язавши загадку оракула, Сократ присвячує решту життя, у цілковитій бідності, тому, що сам він часто називає «служінням богові», тобто місії навчання афінян самопізнання та піклування про душу шляхом перевірки власних переконань. Подібна виняткова відданість перетворює його життя на філософський bíos (життя, життєвий шлях) та робить Сократа «батьком філософії», як його визначив Цицерон, а філософію робить способом його життя. Це не означає, втім, що він живе суто філософією та для філософії весь час, за винятком, наприклад, виконання політичних обов’язків. Так само його товариш Аполлодор у «Бенкеті» вважає, що філософствувати означає щодня знати, що говорить і робить Сократ. Слова, звернені до «чоловіків Афін» (ándres Athenáioí) під час судового процесу, які зберегла «Апологія» Платона, становлять його духовний заповіт: «насправді найбільшим благом для людини є говорити день у день про чесноти та про інші речі, про які ви чули мої дискусії, перевіряючи себе самого та інших, тоді як життя, що не здійснює випробування, не є життям для чоловіка» (38а). В історії західної філософії, можливо, лише Людвіг Вітгенштайн порівнював, як це тільки могла робити сучасна людина, Сократову присвяту чистій філософії з чимось «простим й інтимним», що було частиною його натури та чому ми зобов’язані спадщиною такого складного філософа, як Платон, та всіх інших філософій, на які надихнула філософія Сократа.
Усвідомлення власного незнання є необхідною умовою філософії як «любові до знання», оскільки кожна форма бажання передбачає відсутність бажаного об’єкта. Єдині речі, в яких Сократ називав себе експертом, – це ті, про які він дізнався від Діотіми, жінки з Мантинеї з пророчими здібностями, були насправді «речами кохання» (ta erotiká).
Саме в «Бенкеті», діалозі, який Платон присвячує темі кохання, з речей Алківіада постає вся atopía, дивність та унікальність Сократа, котрий не схожий на жодного