як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від’їжджав – помічникові наказував ока не спускати з нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
– Як коні, йдуть?
– Ідуть! – весело Курочка.
– То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.
Курочка з радістю. На дорогу зіскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й підсів до господаря. А згодом те саме зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне – коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив’язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.
– Угостіть тютюном.
– А в тебе що: не вродило?
– Вродило, та, бач, забув.
– Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?
Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..
– На вже, та не сердься… Ото люди – і слова сказати не можна!
І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.
– І скажіть на милість, – починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі, – чого воно так: одним людям везе, а другим не везе?
– Це в чому? – цікавиться Курочка. – У чому тобі не везе?
– А хоча б і з жінками. Парубком був – не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів…
– На вулицю батьки не пускали, чи що?
– Та де не пускали! В шияку замало не гнали… І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий… Мокрину пам’ятаєте?
– Це ту, що минулого року втопилася?
– Та вона ж… Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод… Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю – мовчить. Тулюся – знову ж мовчить. Я й осмілів. «Мокрино, – питаю, – що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?» – «Приміром, спатиму в клуні». В мене на серці й музики заграли. «А собаку у вас на ніч одв’язують?» – «Одв’язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив’язана» – «То я до тебе, Мокрино, прийду». – «Приходь, як утрапиш…» Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: «Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?» «Медом, – думаю, – не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посніть…»
Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в зуби та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв – спитайте!.. Добіг