ви мої! – розсміялася крізь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось віддячити синам, дістала картоплі, нарізала повну сковороду сала. За підсмаженою картоплею Андрійко сказав, що хай мама не журиться: він надумався розводити кролів. Вже домовився з Володькою, той пообіцяв дати на весну кроля і крольчиху, як розплодяться – щодня буде м’ясо. А шкурки здаватимуть.
– А чим же ви їх годуватимете? – всміхалася Тетяна.
– А травою! Рватимеш, Івасю?
– Умгу…
Сини у той вечір були дружні як ніколи.
Андрійко і справді приніс весною двох кролів: у того слово не розходилось з ділом. Змайстрував клітку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз і не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилізли з печі. У Івася ще й сльози на очах тремтіли.
– Знову билися?.. Викину ваших кролів, щоб і духу їх не було!
Та викидати не довелося: подушив сусідський собака.
Кілька днів сини ходили як у воду опущені. Хотіли навіть подавати у суд на сусіда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало їй ще сварки з сусідами. То Андрійко взяв сокиру і порубав клітку: якщо так, то й заводити більше не буде!
– То у вас хазяїн росте, – казали про Андрійка жінки. – Хазяїном буде.
Тетяна й сама бачила, що хазяїном: Івасютина кров. І дров матері нарубає – не треба й загадувати, і по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов’язково до отого, що аж біля школи – там вода набагато смачніша. Збирається, бувало, Тетяна в Хоролівку (мама тоді ще жила), наказує старшому:
– Ти ж, Андрійку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний… А для вас он борщ у печі… Та поглядай за Івасем, щоб він у шкоду не вліз.
Андрійко тільки головою кивне: хай мама їде спокійно, він якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: і кабан нагодований, і тарілки всі перемиті, ще й каша зварена.
Або стануть полоти (Івась тоді зовсім ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, і син не менше візьме. Сапає: ревниво погляда на матір – у кого краще. Пополе Тетяна годину-другу, та й жалко стане сина:
– Ти б, Андрійку, збігав до річки та скупався б… Я вже сама закінчу.
Не піде, поки не вправиться.
Одне не подобалося Тетяні у синові: ріс потайним. Де що не станеться – матері не скаже нізащо. Івась як що, так одразу й до матері, в Андрійка ж іще у маленького допитатися нічого не можна було. Принесе синячище під оком: з ким побився? за віщо? – мовчить, тільки око запухле світиться. Хіба що від людей довідається, з ким воював її син…
Як то йому тепер у армії? Пише, що добре, всім задоволений. Якби ж то так!.. Пошвидше б минали оці три роки, щоб син вступив до інституту. Тоді Тетяна зовсім була б щаслива. Хоча й зараз на долю не скаржиться. Чого іще їй: сини хороші, у школі її вважають не гіршою од інших. Навіть співдоповідь доручили прочитати на районній конференції вчителів. Про позашкільне виховання дітей.
Тетяна довго пам’ятатиме ту співдоповідь. Умовляла Колядка, щоб доручив комусь іншому – так було