Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло «бандури»: – Хто питатиме, скажеш – на хуторі.
– Хто сторож? – поцікавився уже в машині Гайдук.
– Бородай.
– Де він живе?
– Та на виїзді… Якраз по дорозі…
Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.
– Обідаєш? – запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому. – Ану, марш до машини!
Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку – Килину:
– Та куди ж ви його забираєте?
Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:
– Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають?
Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав перелякано:
– Ви за мною?
– А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! – Бо Килина вже тужила, як над покійником.
– Так би й сказали… А то кричать – у мене й душа отерпла… Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.
Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.
– Я ж оце щойно звідти прибіг – пообідати, – виправдовувався Данько. – А воно, бач, той… вже й поїсти не мона… Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!
– Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!
Вийшли з хати. Попереду – Приходько. Данило слідом, а за ним уже – Гайдук і Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тільки покійників возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неї, що вона одразу ж подавилася криком.
– Сідай до машини!
Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука ціпок:
– А я не сяду. Їдьте самі, а я навпростець.
– Не сядеш?! – Гайдук, звузивши очі, потягнувся до кобури.
– Та сідайте, Даньку, чого ви? – втрутився Приходько: Гайдук уже дістав пістолет. – Бачите, і я з вами їду.
– А чого вони так кричать? Ще і в спину штовхаються! – вже замалим не плакав Данько. – Не мона вже й пообідати, ге?
До машини, одначе, поліз.
– Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! – вдарив їм услід розпачливий голос Килини, вдарив і обірвався на ноті, тягучій та болісній. «Ото дурна баба! – поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу. – Голосить, наче по мертвому…»
А вийшло, що не дуже й дурна: коли підкотили до подвір’я та вилізли з машини, комендант зовсім впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гніву, очі побіліли. Бризкаючи слиною, налетів на Данька:
– Донерветер!.. Русіше швайне!..
Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчі. Та краще був би й не бив: у Данька